Епілог

Сільвера Білого шукали ще багато років.

Із часом реальна людина майже зникла під шарами легенди. Барди додавали йому світлий плащ, хоча він ніколи такого не носив. Художники робили його вищим, молодшим і красивішим. У дитячих історіях він убивав Азраеля одним ударом, а в офіційних промовах — нібито вигукував ім'я Імперії перед смертельною сутичкою.

Справжній Сільвер, почувши одну з таких пісень у придорожній корчмі, мало не подавився пивом.

Його ім'ям називали загони імператорської гвардії. Про перемогу над Азраелем співали барди, які ніколи не бачили ані демона, ані героя.

Дім Вор ніколи офіційно не оголошував Маріона мертвим. Його кімната довго залишалася такою, якою він її покинув. Лише одна людина знала правду. Елеонора Вор отримувала листи.

Нечасто.

Без зворотної адреси.І ніколи не підписані.Іноді всередині лежала засушена квітка з місць, у яких вона ніколи не бувала. Іноді — кілька рядків про море, гори або маленьке містечко на краю світу.

А одного разу вона отримала книгу.

Ту саму.

Стару, в темній палітурці. Кутики були потертими від дороги.

На сторінці тридцять п'ятій хтось залишив короткий напис:

«З сильними руками - добре, але 78 мені сподобалася навіть більше».

Елеонора довго сміялася.

А далеко від столиці двоє чоловіків ішли дорогою, якої не було на жодній мапі.

Над ними повільно гасло вечірнє небо. Попереду чекало невідоме місто, за ним — ще одне, а далі, можливо, море, яке Маріон колись хотів побачити.

Сільвер уже не рахував дороги від одного замовлення до іншого. Маріон більше не рахував роки до здійснення чужого рішення. Вони просто йшли.

І цього було достатньо.

Один ніс меч.

Другий — сумку зі дзвінкими склянками та скрипку.

І вперше жоден із них нікому нічого не був винен.