Розділ XII “Обов'язок”

Вони були в дорозі вже кілька днів.

Столиця залишилася далеко позаду разом із палацом, родиною, імператорським посланцем і Сільверовим майбутнім, яке держава встигла розписати за нього значно ретельніше, ніж він сам коли-небудь просив.

Перші два дні вони їхали майже мовчки. Не через незручність — навпаки. Просто обом, здається, потрібно було трохи часу, щоб звикнути до дивної думки: ніхто не чекає їх попереду, ніхто не визначив маршрут, не призначив зустріч і не залишив список справ.

Можна було їхати куди завгодно.

І це виявилося одночасно прекрасно й трохи страшно.

Того вечора вони зупинилися далеко від великих доріг, біля невеликого гаю. Коні паслися неподалік, вогонь уже майже прогорів, залишивши серед попелу червоні вуглини, а над деревами простягалося чисте темне небо.

Маріон сидів поруч із Сільвером, загорнувшись у плащ, і вже кілька хвилин мовчки крутив у пальцях суху травинку.

Сільвер спостерігав за цим краєм ока.

— Ти знову думаєш.

Маріон глянув на нього.

— Це ще ніби не злочин.

— Залежить від того, про що ти думаєш. 

Маріон тихо всміхнувся, але майже одразу зітхнув і відкинув травинку у вогонь.

— Все сталося так швидко. Я до такого не звик.

Сільвер не відповів одразу. Лише підтягнув коліно й зручніше сперся на складений плащ.

— Ти шкодуєш?

Маріон замислився — це питання було значно простішим за все те, що він крутив у голові останню годину.

— Ні, — лише сказавши це вголос, він зрозумів, наскільки впевнено прозвучала відповідь.

Сільвер кивнув.

— Тоді в чому проблема?

— У тому, що нормальні люди зазвичай не вирішують за один вечір покинути столицю, родину, службу й майже всі знайомі їм правила життя.

— Ми з тобою давно справляємо досить слабке враження нормальних людей.

Маріон засміявся і сперся плечем об Сільвера.

Той навіть не ворухнувся, лише трохи змістив руку, щоб Маріонові було зручніше.За кілька днів цей жест уже встиг стати звичним. І саме це, мабуть, найбільше переконувало Маріона, що вони не помилилися.

Це була не втеча, якась  романтична дурість чи паніка після пережитого.

Просто вперше за дуже довгий час йому було добре, а не правильно, корисно, чи належним чином.

Добре.

— А ти? — тихо запитав він. — Жодного разу не подумав, що дарма відмовився від усього того?

Сільвер скривився.

— Від «Сільвера Білого, надії Імперії»? — його сарказмом можна було різати хліб.

Маріон одразу пирхнув.

— Я серйозно.

— Я теж.

Сільвер подивився на нього й уже спокійніше додав:

— Вони пропонували мені ще одну службу. Просто цього разу з титулом, землею й красивими словами. Я не хочу їм служити. 

Маріон опустив погляд на їхні руки. Сільверова лежала поруч, зовсім близько. Він накрив її своєю.

— А мені?

— Це інше, — Сільвер повернув долоню й переплів із ним пальці.

— І як же?

Той усміхнувся.

— Бо перед тобою я сам вирішив мати обов'язок.

Маріон примружився.

— Обережно. Зараз прозвучить щось дуже пафосне.

— Я вже передумав.

— Ні-ні. Тепер кажи.

Сільвер зітхнув із таким виглядом, ніби сам собі створив проблему.

— Перед серцем.

Маріон кілька секунд дивився на нього.

А потім зареготав.

— Так і знав, — Сільвер зашарівся.

— Це жахливо, — в кутиках очей Маріона проступили сльозинки від сміху.

— Ти сам попросив.

— Я не думав, що ти справді скажеш, — відверто дражнився Маріон.

Сільвер спробував прибрати руку, але Маріон не відпустив.

— Куди?

— Від людини, яка щойно знищила мою найкращу романтичну репліку.

— Якщо це була найкраща, то я врятував наші стосунки.

Сільвер уже хотів відповісти, але Маріон нахилився й поцілував його. Без поспіху. Без страху, що зараз хтось вийде з-за кущів, відчинить двері чи покличе до імператора. 

Просто тому, що міг.