Розділ XI “Сільвер Білий”

За три дні Сільвер дізнався про себе багато нового.

Наприклад, що Азраеля він переслідував три доби й три ночі.

— Одну, — уп'яте повторив він.

Маріон, який сидів на дивані біля вікна, навіть не відірвався від газети.

— Тут написано три.

— Мені байдуже, що там написано. Я там був.

— Газетярі теж. Чи ти звинувачуєш пресу у наклепі?

Сільвер повільно повернув голову.

— Газетяр  був у Сірому місті?

— Не знаю. Треба запитати редактора.

— Маріоне.

Той опустив газету рівно настільки, щоб показати усмішку.

— Так, Сільвере Білий?

— Я тебе ненавиджу.

— Все ж таки є у тобі наша родинна риса — брехун з тебе ніякий.

Сільвер застогнав і знову відкинувся на спинку крісла.

За три дні Азраель устиг вирости заввишки з будинок, викликати на допомогу армію демонів і спробувати особисто відчинити ворота до Пекла. Сільвер, зі свого боку, встиг урятувати від смерті тридцять дітей, винести з палаючого будинку стареньку, виголосити промову про любов до Імперії й перемогти Азраеля в чесному двобої під прапорами імператора.

Останній пункт дратував особливо.

Прапорів там не було.

Чесного двобою теж.

Була мокра бруківка, кров, кілька зламаних ребер і голова, яка після одного доброго удару мечем перестала бути частиною Азраеля.

Але така версія чомусь нікого не влаштовувала.

Тепер столиця мала Сільвера Білого.

Назва виникла через те, що Азраеля та його союзників уже почали називати Чорним Ковеном. Хтось вирішив, що їхньому переможцю потрібен відповідний титул, і за одну ніч дурний жарт перетворився на ім'я, яке співали в тавернах.

Буквально, уже існувала пісня. Сільвер її чув. Вона була жахлива.

Маріон наспівував її щоранку.

— Ти робиш це навмисно, — сказав Сільвер.

— Що саме?

— Існує приблизно мільйон мелодій. Ти третій день обираєш одну — ту що я ненавиджу.

— Це писк сезону, — Протянув Маріон, ледве стримуючи сміх. 

—  Я вб’ю того хто це написав.

Маріон нарешті відклав газету.

За три дні йому стало помітно краще. Колір поступово повертався до обличчя, він уже міг самостійно ходити кімнатою, хоча лікар категорично заборонив сходи й тривалі прогулянки. Сам Сільвер теж відновлювався швидко — настільки, наскільки взагалі могла відновлюватися людина, яка відмовлялася нормально лежати.

У результаті вони одужували разом.

Сільвер міняв Маріонові пов'язки.

Маріон контролював, щоб Сільвер не «забував» про власні.

Вони сперечалися про ліки, їжу, необхідність відпочивати й те, кому з них лікар заборонив більше.

І вперше за весь час, відколи знали один одного, нікуди не поспішали.

Сільвер більше не стояв на два кроки позаду.

Якщо Маріон читав, він сидів поруч. Якщо грав на скрипці — слухав, уже не вдаючи, що випадково опинився неподалік. Якщо Маріон засинав удень,то по пробудженню майже завжди знаходив Сільвера в тій самій кімнаті.

Це було дивно.

Спокійно.

Майже схоже на життя, яке могло б їм сподобатися.

Напевне, саме тому, Імперія вирішила втрутитися.

Посланець прибув після обіду.

Елеонора якраз сиділа біля столу з якимись паперами, Маріон читав, а Сільвер намагався переконати себе, що якщо не рухати правою рукою, вона перестане боліти.

Слуга відчинив двері.

— Посланець Його Імператорської Величності.

Насторожилися усі Маріон повільно опустив книгу. Елеонора підняла очі від паперів.

— Просіть.

До кімнати ввійшов чоловік у придворному мундирі з футляром для документів під пахвою. Вклонився спочатку Елеонорі, потім Маріону й нарешті повернувся до Сільвера.

— Пане Сільвере.

Сільвер скривився.

— Просто Сільвер.

Посланець трохи збився.

— Так. Звісно.

Він дістав документ. Маріон уже дивився з підозрілим інтересом.

— Від імені Його Імператорської Величності, Дейнана  Дагішського, мені доручено висловити вам особисту вдячність за виняткову мужність, виявлену під час захисту столиці від злочинної діяльності Чорного Ковену.

Сільвер мовчав. Елеонора дуже повільно відклала перо.

— Ваш героїчний вчинок, — продовжував посланець, — став прикладом самовідданості й беззаперечної відданості Імперії.

Маріон затулив рот долонею.

Сільвер повернув до нього голову.

Очі Маріона сміялися.

— Не смій.

— Я мовчу, — з писком, ледве видавив із себе аристократ.

Посланець кашлянув.

— Якщо дозволите…

— Будь ласка, — Маріон прокашлявся і зробив надзвичайно серйозне обличчя.

Сільвер подумки почав рахувати до десяти.

— Його Імператорська Величність бажає запропонувати вам лицарський титул, належне титулу земельне утримання та щорічну винагороду з імператорської скарбниці.

Сільвер перестав рахувати.

— Що?

Посланець, очевидно, сприйняв це за приємне здивування.

— Окрім того, ви отримаєте право сформувати власний загін і, за вашої згоди, стати одним із офіційних представників Імперії у боротьбі проти Чорного Ковену.

Маріонові плечі почали тремтіти.

Сільвер навіть не обернувся на нього.

— Навіть не думай.

— Я нічого…

— Та ти зараз луснеш.

— Рана, — задушено пояснив Маріон.

— Звісно.

Посланець занепокоєно подивився на нього.

— Можливо, покликати лікаря?

— Ні-ні, продовжуйте. Прошу.

Це було помилкою.

— Двір переконаний, що Сільвер Білий може стати символом надії для всіх підданих Імперії.

Маріон зламався.

Сміх вирвався так різко, що він одразу схопився за живіт.

— Сука… боляче.

— Я попереджав.

— Перепрошую.

Посланець розгублено дивився на них. Елеонора дуже професійно кашлянула в кулак.

— Мій брат усе ще відновлюється після поранення.