Розділ IX “Гонка зі смертю”

Сільвер знав про магів одну просту річ.

Їм не можна давати відпочивати.

Меч залишався мечем, доки людина могла тримати його в руці. М'язи втомлювалися, тіло ставало повільнішим, але для того, щоб перерізати комусь горло, не потрібен був етер.

З магією все працювало інакше. Вона мала неприємну властивість закінчувалася.

Азраель сьогодні чаклував багато. Надто багато. Втеча з палацу, сутички з вартою, викрадення Габріеля, бій із самим Сільвером — і дев'ять пекл знає, що він устиг зробити після цього.

У коридорі палацу Азраель переміг його магією.

Сільвер це пам'ятав. Пам'ятав зелений спалах. Удар, якого не зміг ані відбити, ані витримати. Кілька секунд безпорадності, яких вистачило, щоб Азраель дістався лабораторії.

Кілька секунд, за які Маріон мало не помер.

Другого такого шансу він Азраелю не дасть.

Зараз демон був найслабшим, яким тільки міг бути. Якщо дозволити йому сховатися, поспати, відновити сили, знайти союзників — усе почнеться спочатку.

Тому Сільвер не збирався чекати ранку.

Ця ніч мала ніколи не закінчитися для одного з них.

Сіра гільдія працювала навіть тоді, коли решта міста воліла замкнути двері.

Сільвер зайшов без стуку. Кілька голів повернулися в його бік. Хтось упізнав його одразу, хтось лише після того, як він відкинув мокрий каптур.

— Мені потрібен Азраель.

Чоловік за дальнім столом повільно підняв очі.

— Сьогодні він усім потрібен, —  промовив хтось. 

— Мені першому.

— Варта платить тисячу золотом… 

— Я не плачу.

Це викликало кілька посмішок.

Сільвер не посміхнувся.

— Він майже вбив Марлена Вора.

У кімнаті стало тихіше.

Не зовсім тихо. Сіра гільдія не була місцем, де всі театрально завмирали від одного імені.

Але його почули. Цього вистачило. Сільвер сперся долонями об стіл.

— Тому слухайте уважно. Мені байдуже, хто з вас винен йому гроші. Кого він витягнув із в'язниці. Чиєму братові допоміг. Кому дістав протиотруту. Чиє ім'я прибрав зі столу людини, якій за нього заплатили.

Він повільно обвів поглядом кімнату.

— Сьогодні розрахуєтесь ви усі.

Чоловік навпроти примружився.

— Ти говориш від його імені?

— Ні.

— Тоді з якого дива—

— Бо якщо він помре, спитати борги вже буде нікому.

Цього разу ніхто не посміхнувся. Сільвер випростався.

— Мені не потрібні ваші люди з ножами. Не лізьте до нього. Побачили — повідомили. Почули — повідомили. Якщо він попросив схованку, бинти, їжу, воду — повідомили. Не дайте йому зникнути.

— А далі?

Сільвер поклав руку на руків'я меча.

— Далі він мій.

Азраель зрозумів, що щось змінилося, приблизно за годину.

Спочатку — двері.

Він знав цей будинок. Ночував тут двічі кілька років тому, і господар тоді запевняв, що за правильну суму не бачив би навіть самого Баала.

Сьогодні двері виявилися замкненими.

Азраель постукав. За ними стихли голоси.

— Відчиняй.

Мовчання. Він постукав сильніше.

— Я знаю, що ти там.

Десь усередині скрипнула підлога. Ніхто не відчинив.

Азраель кілька секунд дивився на двері.

— Серйозно?

Відповіді не було. Він пішов далі. У наступному провулку жінка, яка сиділа біля вікна, побачила його — і негайно зачинила віконниці.

На розі двоє чоловіків урвали розмову.

Один подивився на Азраеля.

Другий — кудись йому за спину. Азраель озирнувся. 

Нікого.

Коли повернув голову, чоловіків уже не було.

— Що за…

Він рушив швидше.

Сірий квартал знав, як ховати людей. Саме тому Азраель прийшов сюди.

Тут були будинки без господарів, підвали без записів, кімнати, які здавали за гроші й мовчання. Тут можна було купити чуже ім'я, чужий одяг, інформацію, шлях за міські мури.

Але сьогодні Сірий квартал його не ховав.

Воно його виштовхувало.

Двері, які ніколи не зачинялися, виявлялися замкненими. Вікна захлопувалися перед його обличчям. Люди відходили з дороги, але не так, як відходять від небезпечного чоловіка.

Вони дивилися. Запам'ятовували. І щойно він проходив — кудись бігли.

Азраель завернув за ріг. Хлопчисько років дванадцяти стояв біля стіни. Їхні погляди зустрілися. Хлопець зблід. А потім свиснув. Різко. Пронизливо. Азраель завмер.

— Ах ти ж…

За два провулки відповів інший свист. Потім третій. Азраель побіг.

— Туди.

Сільвер навіть не зупинився. Хлопець показав рукою.

— Через двір, потім ліворуч. Він кульгає.

— Давно?

— Хвилини дві.

Сільвер кинув йому монету.

Хлопець спіймав її на льоту.

— Вор не платить за інформацію грошима!

Сільвер уже завертав за ріг.

— Я НЕ ВОР!

Сірий квартал прокидався навколо нього.

Зі щілини між будинками вийшла жінка.

— На ринок!

Сільвер змінив напрямок. Біля ринку старий торговець навіть не дочекався питання.

— Через рибні ряди. Хотів купити плащ.

— Купив?

— Ніхто не продав.

Сільвер уперше за останні кілька годин ледь помітно всміхнувся.

— Дякую.

— Передай Марлену, що ми квити.

— Сам передаси.

Сільвер побіг далі. Ось у чому Азраель помилився. Він думав, що ховається в Сірому кварталі. Але Сірий квартал не був будинками. Не провулками. Не каналізацією, дахами чи підвалами. Сірий квартал був людьми.

І сьогодні ці люди полювали разом із Сільвером.

Перший раз він побачив Азраеля біля старого складу. Лише червоний силует між будинками.

— АЗРАЕЛЬ! — нелюдське ревіння вирвалося із грудей Сільвера, разом із жменею магічного ельфійського вогню, яку він кинув у бісина. 

Той озирнувся. Вогню він не боявся, бо сам був його частиною. Навіть здалеку Сільвер побачив, як змінилося його обличчя.