Розділ VIII “Найгірші брехуни імперії”

Маріон прокинувся від болю.

Не поступово — тіло повернулося до нього все й одразу. Важка голова, пересохле горло, тупий пульс під ребрами й туга пов'язка, яка стискала живіт так, що кожен глибший вдих віддавався гострим болем у боці.

Він лежав нерухомо ще кілька секунд, намагаючись зрозуміти, де перебуває.

Біла стеля. Запах трав і ліків. Свічки, що догоряли на столику біля ліжка. Палац.

Пам'ять поверталася уривками.Лабораторія. Розбите скло. Габріель. Азраель. Кров.

А потім — Сільвер. Маріон розплющив очі ширше.

Біля вікна, незручно згорнувшись у кріслі, спала Елеонора. Схоже, вона навіть не перевдягнулася: темна сукня була зім'ята, кілька пасом вибилися із зачіски, а на колінах лежали якісь папери, які сестра, очевидно, намагалася читати до того, як заснула.

Маріон поворухнувся. Зашурхотіли тканини.

Елеонора прокинулася миттєво.

— Маріоне?

Вона спочатку підняла голову а потім підвелася так різко, що папери посипалися на підлогу. Вона навіть не глянула на них.

— Нарешті.

Маріон спробував щось сказати й лише закашлявся. Горло дерло так, ніби він кілька годин ковтав пісок.

— Не говори.

Елеонора вже наливала воду.

— Спочатку випий.

Вона підсунула руку йому під потилицю, допомагаючи трохи підвести голову. Вода була теплою й віддавала якимись травами.

Маріон ніколи в житті не пив нічого кращого.

— Скільки?.. — видихнув він, коли сестра забрала склянку.

— Декілька годин. Зараз глибока ніч.

Він повільно кліпнув.

— Ти прокидався кілька разів, але лікар сказав, що це не рахується. Ти все одно нічого не пам'ятав.

Не пам'ятав. Маріон заплющив очі, дозволяючи уламкам минулого скластися докупи.

— Габріель.

— Його не знайшли, — вона відвела погляд.

Маріон стиснув щелепи. Отже, це теж було насправді.

— Що сталося?

Елеонора присунула крісло ближче й сіла. Кілька секунд вона просто дивилася на нього, ніби досі перевіряла, що брат справді прокинувся і цього разу залишиться при тямі.

— На лабораторію напали. Тебе поранили.

— Це я пам’ятаю.

Елеонора тихо пирхнула. Це було майже полегшення.

— Сільвер знайшов тебе. Покликав людей. Лікарі сказали, що ще трохи — і було б запізно.

Маріон мовчки дивився на неї.У пам'яті спливло чуже обличчя.

На мене дивися.

Кров на руках Сільвера.

Не заплющуй очі.

— Він устиг, — тихіше додала Елеонора. — Якби не він…

Вона не договорила. Не треба було. Маріон повільно видихнув і знову заплющив очі.

— Батьки знають?

— Уже мають знати. Я відправила посланця додому.

— Ти була тут?

— У палаці. Допомагала його величності із завалами паперів.

Звісно. Маріон повернув голову до сестри.

— Тобі хоч сказали нормально, що сталося?

— Мені сказали, що мого брата принесли з лабораторії з ножовим пораненням і він може не пережити ніч.

Маріон помовчав.

— Пробач.

Елеонора тяжко видихнула, а потім обурено подивилася на нього.

— Ще раз так зробиш — уб'ю сама.

— Враховуючи обставини, погроза звучить дещо запізніло.

— Маріоне.

— Мовчу.

Він справді замовк. І вперше за весь цей час дозволив собі просто лежати.

Сільвер устиг. Він покосився на двері, за якими мав стояти його охоронець. Дивне полегшення від цієї думки було майже фізичним.

Устиг.
Елеонора, як хороша старша сестра знову подала води і щоб заповнити тишу почала розповідати про хаос, який Маріон пропустиі. Про фейрі, який побив сотню вартових голіруч. Про те як Азраель причарував дракона і втік у Сірий квартал, де зчинив пожежу і як через нього всю південно східну частину міста оточили непрохідною облогою.Маріон слухав її піввухом. 

Батьки приїхали менш ніж за годину. Маріон почув їх раніше, ніж побачив: швидкі кроки в коридорі, голос батька, коротку відповідь когось зі слуг — а потім двері відчинилися.

Ізобель увійшла першою.Побачила його. Зупинилася.

На одну коротку мить із її обличчя зникло все те бездоганне самовладання, з яким Маріон бачив її все своє життя. Не залишилося ані аристократки, ані жінки, здатної за кілька годин після катастрофи вже розподіляти житло для постраждалих.

Лише мати, якій сказали, що її син ледь не помер.

— Привіт, — тихо сказав Маріон.

Цього вистачило. Вона опинилася біля ліжка, обережно торкнулася його щоки, провела пальцями по волоссю.

— Ти як?

— Бувало краще.

Мати видихнула щось середнє між сміхом і схлипом та нахилилася, цілуючи його в чоло.

Альберт Вор залишався біля дверей.Маріон перевів погляд на нього. Батько дивився мовчки.

— Тату?

Він перетнув кімнату за кілька кроків і стиснув його плече. Міцно. Значно міцніше, ніж зазвичай дозволяв собі виявляти почуття.

— Я радий, що ти живий.

— Я теж.

— Надзвичайно радий.

Альберт видихнув крізь ніс і відпустив його.

Лише тепер Маріон помітив, наскільки батько втомлений. Очевидно, за останню добу спав тут лише він один.

— Ленард? — запитав Маріон.

— Живий, — відповіла мати. — Досі в місті. Востаннє присилав звістку кілька годин тому.

Однією тривогою менше. Маріон відкинувся на подушки.

— Елеонора сказала, що Сільвер знайшов мене.

Вираз найстаршого Вора змінився миттєво.

— Твій Сільвер, — повторив він.

Маріон примружився. Йому не сподобалося, як це прозвучало.

— Так.

— Твій охоронець, якого найняли саме для того, щоб не дозволити тобі опинитися з ножем у животі.

— Тату.

— Ні. Я хочу зрозуміти, навіщо ми взагалі платимо цьому півельфу, якщо він примудряється втратити тебе в королівському палаці.

— Він мене не втрачав.

— Тебе ледь не вбили.

— Бо Азраель вирубив його!