Розділ VII “Кров і дим”

Минув майже місяць відтоді, як Рітера поїхала до Пріана.

За цей час життя в маєтку Ворів устигло повернутися до звичного ритму. З Пріана прийшли перші листи — довгі, захоплені, списані дрібним почерком аж до самих країв. Рітера скаржилася на холод у гуртожитку, захоплювалася бібліотекою, двічі згадала викладача, якого вже встигла зненавидіти, і цілу сторінку присвятила першій практичній роботі з проклятим предметом.

Маріон читав її листи з тією особливою теплотою, яку відчуває людина, щиро задоволена чужим щастям і водночас безмежно вдячна цьому щастю за те, що воно відбувається за сотні миль від її власного весілля.

Шість років усе ще здавалися йому майже непристойною кількістю свободи.

За місяць він навіть устиг звикнути до цієї думки.

Можливо, саме тому ніч, коли над столицею з'явилася піраміда, застала його зовсім неготовим до усвідомлення, наскільки умовним узагалі було слово потім.

Маріон прокинувся від удару.

Не від звуку — звук прийшов уже після. Спочатку здригнулося ліжко, потім під ногами будинку ніби важко перевернулася сама земля. Шибки задзвеніли в рамах, на столику біля ліжка підскочила склянка, а десь унизу щось із дзенькотом розбилося.

Він сів раніше, ніж остаточно прокинувся.

Другий удар прокотився столицею глухим підземним гуркотом.

За дверима вже тупотіли ноги.

— Маріоне! — Сільвер не постукав. Просто відчинив двері, ще на ходу застібаючи перев'язь із мечем. Волосся було розпатлане після сну, сорочка заправлена абияк, але погляд — уже абсолютно ясний, — Я не знаю, — сказав він раніше, ніж Маріон устиг поставити питання.

Це налякало сильніше за гуркіт.

Сільвер майже завжди щось знав. А якщо не знав — принаймні мав версію, кого звинуватити.

Маріон відкинув ковдру.

— Допоможіть із цим.

Пальці чомусь не слухалися. Він двічі не потрапив ґудзиком у петлю, вилаявся крізь зуби, і Сільвер мовчки перехопив краї камзола. На якусь мить вони опинилися зовсім близько — достатньо, щоб Маріон побачив на його обличчі те саме, що відчував сам.

Страх.

Не паніку. Ще ні.

Просто тваринне розуміння: сталося щось, чого вони не контролюють.

Третього удару не було.

Натомість над містом почали бити дзвони.

Не церковні.

Тривожні.

Коли вони вибігли в коридор, маєток уже прокинувся. Слуги запалювали лампи, хтось ніс униз ковдри й аптечки, з першого поверху долинав голос батька. Елеонора стояла на сходовому майданчику в халаті поверх нічної сорочки й дивилася у високе вікно.

Маріон хотів покликати її, але не встиг.

— Дев'ять пекл… — видихнула вона.

Він підійшов.

Над дахами столиці стояло зелене світло.

Не сяйво пожежі, не спалах закляття і не блискавка. Воно підіймалося з-за будинків величезною неприродною загравою, фарбувало низькі хмари в нефритовий колір і робило ніч схожою на хворобливий світанок.

— Що це? — тихо запитала Елеонора.

Сільвер став за їхніми спинами.

— Не знаю.

Знизу грюкнули двері.

— Ленарде! — пролунав голос матері.

У вітальні панував той особливий різновид хаосу, який у домі Ворів чомусь дуже швидко перетворювався на роботу. Батько вже стояв над картою столиці. Мати, не дочекавшись служниці, сама застібала дорожній плащ. Ленард натягував рукавички поверх підобладунку, а поруч із ним молодий гвардієць говорив так швидко, що ковтав половину слів.

— …південний квартал. Ми досі не знаємо, скільки будинків. Частина вулиці просто…

Він побачив Маріона й урвався.

— Що сталося? — запитав той.

— Щось з'явилося посеред міста, — відповів Ленард, затягуючи ремінь наруча. — Велика споруда. Піраміда.

Маріон кілька секунд дивився на нього, очікуючи продовження.

Його не було.

— Що значить з'явилося?

— Те й значить. Її не було. А потім вона була.

— Телепортація?

— Ніхто не знає.

— Магокатаклізм? — Елеонора спустилася на останню сходинку.

Ленард на мить завмер.

Зовсім трохи.

Маріон помітив.

Рітера теж помітила б.

Після того, що сталося на заході, це слово в їхньому домі вже не було просто терміном.

— Поки що це найкраща версія, — відповів Ленард.

Він сказав це сухо й одразу повернувся до обладунку.

— Я їду.

Мати підійшла ближче.

— Куди?

— Гвардія збирається біля південного кварталу. Частину вулиць завалило. Потрібні люди для евакуації й оточення.

Батько підняв очі від карти.

— Ти щойно повернувся з чергування.

— Я маршал Імперії.

Цього вистачило.

Батько лише коротко кивнув.

Мати поправила край Ленардового плаща — безглуздий, майже дитячий жест у чоловіка в обладунках — і на секунду затримала долоню на його плечі.

— Повернися.

— Постараюся.

— Ні. — Вона подивилася йому просто в очі. — Повернися.

Ленард ледь усміхнувся.

— Добре.

Він пішов, і разом із ним із будинку ніби винесли частину повітря.

До місця катастрофи нікого більше  не пустили.

Навіть старших Ворів.

Гвардія перекрила кілька вулиць, маги встановлювали захисні контури, а з південної частини міста один за одним тягнулися вози з пораненими… і мертвими. Маріон та Елеонора залишилися вдома, де будь-яка спроба допомогти дуже швидко звелася до очікування новин.

Минуло дві години. Потім ще одна. Ленард не повертався.

Батько кілька разів відсилав людей до гвардійського штабу. Мати наказала відкрити комори й підготувати вільні кімнати на випадок, якщо доведеться приймати постраждалих. Елеонора допомагала слугам складати перев'язувальні матеріали, доки Маріон не помітив, що вона вже втретє перекладає одну й ту саму пачку тканини з місця на місце.

Він нічого не сказав.Сам був не кращий.

Ближче до ранку місто раптом стихло.