Розділ VI “Чого ви бажаєте?”

Наступного ранку Маріон мав необережність з'явитися за сніданком.

Після вчорашнього дня це вже саме по собі здавалося досягненням. Пан Арнель був живий, імператорська родина отримала ім'я винної, Сірий квартал залишився позаду, а Маріон нарешті дозволив собі повірити, що сьогодні його найбільшою проблемою буде накопичена робота.

Він помилився.

— Морозиво, — сказав Ленард.

— Перепрошую? — Маріон, який саме підносив чашку до губ, завмер.

— Учора ти обіцяв Рітері морозиво, — Старший брат навіть не відірвався від листа.

Маріон повільно опустив чашку.

З іншого краю столу Рітера теж підняла очі. В її погляді вже з'явилася та сама натягнута посмішка, із якою людина спостерігає, як чужа пастка нарешті спрацьовує.

— Технічно, — почав Маріон, — я сказав, що морозиво за мною.

— Саме так, — Ленард нарешті відклав лист. — Отже, сьогодні ти виконуєш обіцянку.

— Я учора врятував людину від драконячої отрути, — ніби це могло відтягнути прогулянку.

— Вітаю.

— Розкрив замах на вбивство, — продовжував перечисляти свої заслуги Маріон у слабкій спробі купити власну свободу на цей день.

— Пишаюся, — Ленард щиро пишався братом, але його інтонація лишилася не зворушною.

— З'ясував, хто мені погрожував та підіслав убивць!

— От і розповіси деталі цих кур’озних пригод панні Рітері, —- перебив його Ленард, складаючи лист паперу який тримав у руках. 

Маріон кілька секунд дивився на брата.

— Ти жахлива людина.

— Це у нас сімейне, — спокійно відгукнулася Елеонора.

Маріон перевів погляд на сестру. Та дуже старанно намазувала масло на хліб і не дивилася на нього.

— Можеш не втручатися? — якщо вона об’єднається з Ленардом, то Маріон точно приречений на цей щасливий шлюб. 

— Мені уже взагалі не можна нічого сказати у власному домі? — обурилася вона, різко опустивши руки на стіл.

— От і не кажи, — шикнув молодшенький.

— Якщо вас це втішить, пане Вор, я не збираюся нічого від вас вимагати, — Рітера тихо засміялася й поставила чашку на блюдце.

—Вам і не треба. Мої любі брат і сестра самі здатні перетворити обіцянку на зобов’язання.

— Уже перетворили, — зауважила Елеонора.

— Ніхто нічого не перетворює. Просто ви обоє майже не мали можливості нормально поспілкуватися, — втрутилася Ізобель, мати цих трьох чудовиськ. 

Маріон відкрив рота. Ленард одразу підняв палець.

— Бал не рахується.

Маріон закрив рота. На цьому аргументи закінчилися.

Він подивився на Рітеру. Та вже відверто усміхалася.

— Морозиво? — запитала вона.

Маріон важко зітхнув, наче погоджувався щонайменше на шестимісячну військову кампанію.

— Чудово, — Ленард повернувся до листа. — Тоді питання закрите.

— Ні, — Маріон примружився. — Тепер мене цікавить, чому ти так задоволений.

Ленард навіть не підняв очей.

— Бо вчора ти сказав «я намагався», хоча буквально нічого не встиг зробити. Сьогодні в тебе є другий шанс.

Маріон повільно закрив очі.

Дев'ять пекл. 

Елеонора поруч тихо пирснула.

— Не смій.

— Та мовчала я, — уже гнівно відповіла вона. 

— От і продовжуй.

Через годину Маріона та Рітеру в дуже вічливий манер  буквально випхали з маєтку.
За ними зачинилися важкі двері, і Маріон міг поклястися, що почув клацання замка . Він ще кілька секунд стояв на сходах, дивлячись на них із таким виразом, ніби розглядав можливість повернутися через вікно. Рітера поруч намагалася не сміятися.
На вулиці був теплий день: пахло випічкою, кінською збруєю й пилом, у сонячних плямах між будинками бігали діти, а столиця, не підозрюючи про великий родинний план, жила своїм життям.
— Морозиво? —  Рітера стояла на ґанку й поправляла мереживні рукавички.
Маріон подивився на неї.
— Мені двадцять один і на заході такого не продають, — вона стисла плечима.
— Мені двадцять три, і якось я його переїв до нудоти. Тоді і вирішив вивчати як боротися з отруєннями, — він почав спускатися з ганку.
— Прекрасно. Тоді ми достатньо дорослі, аби не повторити помилок вашої юності.
— Наші батьки будуть пишатися цим видатним досягненням.
Рітера засміялася. Супутник запропонував їй свій лікоть для прогулянки. Дівчина взялася за нього і обоє рушили в напрямку лускатої площі.
Маріон востаннє коротко озирнувся.
У вікні другого поверху майнула голова Елеонори.
— Вона за нами стежить.
Рітера теж подивилася вгору.
— Ні, — вона саркастично протянула, і сама не вірячи у цю відповідь.
Голова миттєво зникла.
— Точно стежить.
— Ходімо, поки вони не вирішили відправити з нами музикантів, — Рітера кілька разів легенько постукала пальчиками по його передпліччю.
— Не подавайте їм ідей.

За кілька кроків позаду рушив Сільвер.

Маріон відвертаючись від вікна на секунду затримав увагу на охоронці, і їхні погляди зустрілися. Учора вони провели разом майже весь день: витягали Арнеля з того світу, нишпорили Сірим кварталом, сперечалися, жартували й під вечір навіть примудрилися знову поводитися майже нормально. Майже.

Бо нормальність закінчувалася щоразу, коли між ними виникала пауза.

Тоді Маріон згадував фонтан. Холодний камінь під долонею. Чужі пальці поверх своїх. Те, як Сільвер нахилився — і як жоден із них не відсунувся вчасно. Після цього можна було скільки завгодно говорити про отрути, Сірі гільдії та огидний чай: одна незавершена мить нікуди не поділася.

— Пане Вор, — привітався Сільвер із бездоганною серйозністю.

Маріон одразу впізнав інтонацію. Учора дорогою додому Сільвер уже використовував це звертання саме так — надто чемно, щоб не бути знущанням.

— Сільвере.

На мить кутик рота охоронця сіпнувся. Маріон майже усміхнувся у відповідь, але згадав, куди і з ким зараз іде, й повернувся до Рітери.