Розділ V “Сірий квартал”

Наступного ранку після балу Маріон і Сільвер не згадували про фонтан.

Про руки, або про погляд, який тривав надто довго, і вже тим паче про те, що ще одна секунда — і говорити, можливо, взагалі не знадобилося б.

Натомість Сільвер прийшов до сніданку, як завжди. Маріон привітався, як завжди.

— Доброго ранку.

— Доброго, пане Вор.

Пане Вор.

Маріон затримав руку над чайником лише на мить, перш ніж наповнити чашку. Це звертання різало слух.

— Добре спали? — запитав він, зосереджено додаючи до чаю мед.

— Дякую, чудово.

— Я теж.

Обидва збрехали.

Маріон сів за стіл і вперто дивився у свою чашку. Сільвер зайняв звичне місце трохи осторонь, удаючи надзвичайну зацікавленість вікном. За інших обставин Маріон неодмінно прокоментував би цю виставу, але сьогодні був надто зайнятий власною.

Елеонора, яка сиділа навпроти, перевела погляд з одного на іншого.

Ніхто не помітив.

Вона повільно відкусила шматочок хліба, прожувала, знову подивилася на брата, потім на Сільвера і, схоже, дійшла якихось дуже цікавих висновків.

— А де Рітера? — запитав Маріон, лише тепер помітивши порожнє місце поруч.

— Поїхала на кінну прогулянку, — відповіла йому мати, не відриваючись від листа.

Маріон кивнув і вже збирався повернутися до сніданку.

— З Ленардом, — додала Елеонора.

— З Ленардом? — він підняв голову.

— Саме так, — Елеонора сказала це абсолютно буденно, що точно навмисно, — А що?

— Та…нічого, —Маріон знизав плечима. Зрештою, вони були знайомі ще з прикордоння, і саме Ленард запросив Рітеру до столиці. Нічого дивного в тому, що дівчина воліла провести ранок у сідлі поруч з людиною, яку знала значно довше за свого потенційного нареченого.

Він підніс чашку до губ і випадково зустрівся поглядом із Сільвером.

Обидва відвели очі.

Елеонора повільно заплющила свої.

— Дев'ять пекл, — прошепотіла вона.

— Що? — озвався Маріон.

— Нічого, язик прикусила, — збрехала вона. Маріон лишив це їй.

Рітера й Ленард повернулися вже тоді, коли Маріон збирався виходити. 

Він саме застібав плащ у передпокої, коли з подвір'я долинув тупіт копит, а за кілька секунд двері відчинилися й усередину разом із поривом повітрям увірвалася Рітера.

Щоки її розчервонілися від вітру, кілька пасм вибилися із зачіски, а на чоботях залишилися сліди мокрої землі. Виглядала вона значно щасливішою, ніж учора серед кришталю, золота й сотень придворних.

— Пане Вор! — побачивши Маріона, вона одразу всміхнулася. — Ви вже покидаєте нас?

— Збирався.

За нею зайшов Ленард, на ходу стягуючи рукавички.

— І куди цього разу?

— До лабораторії. Не в усіх нас робота з папірцями, — хмикнув молодший. 

— Як тебе звідти Габрієль ще не вигнав? Ти ж живеш  у цій лабораторії… 

— Неправда. Іноді я приходжу сюди спати, — підіграв явному перебільшенню Маріон.

Рітера тихо засміялася й передала плащ слузі.

Ленард натомість не усміхнувся. Він подивився на молодшого брата тим особливим поглядом старшого брата, який Маріон знав із дитинства й який майже завжди означав, що зараз йому почнуть пояснювати, як правильно жити.

— Тобі варто проводити з Рітерою більше часу.

Маріон повільно перевів погляд на дівчину.

Рітера, яка ще секунду тому з цікавістю розглядала грязюку на власному рукаві, теж підняла голову.

— Мені?

— Бал  — це звісно прекрасно, але ви майже не поговорили, — пояснив свою логіку старший брат

— Справедливо, — визнала Рітера.

— Ви на чиєму боці? — Маріон зраджено глянув на неї.

— Поки не вирішила, — хмикнула вона, хитро підморгнувши своєму майже нареченому. 

— Прекрасно.

— Маріоне, ви майже не знаєте одне одного, — Ленард зітхнув і сховав рукавички до кишені.

— Ми розмовляємо, — не погодився Маріон. 

— Коли востаннє?

Маріон відкрив рот. Подумав. Закрив.

Рітера опустила голову, приховуючи усмішку.

— У мене багато роботи, — нарешті знайшовся він.

— А Рітера через кілька тижнів має повернутися на захід. Запроси її хоча б прогулятися містом. Покажи столицю. Пообідайте десь. З'їжте морозива, я не знаю.

— Морозива? — Маріон підняв брови.

— Це перше, що спало на думку, — Насправді Ленард не розумів проблеми. 

— Романтика у роду Ворів померла на тобі, — констатував Маріон.

— А в тебе вона навіть не народилася.

Рітера вже відверто сміялася.

Молодший брат збирався відповісти, але в цей момент двері знову відчинилися. Слуга, який з'явився на порозі, був надто захеканий для людини, котра принесла щось плітку з ринку..

— Пане Вор. Послання із палацу, — відхекався хлопчина. 

Усмішка з обличчя Ленарда зникла першою.

— Що сталося?

— Пан Арнель, — видих, — його отруїли.

Маріон уже натягував рукавички.

— От бачиш? — кинув він братові. — Роботи непочатий край.

Ленард витріщився на нього. Не щодня труїли брата імператриці. 

Маріон повернувся до Рітери й коротко вклонився.

— Пані Переті, боюся морозиво  наступного разу

—  Обов’язково, — погодилася вона. 

Маріон усміхнувся й вийшов надвір. Хто б знав, що напад на родича імператора так підніме йому сьогодні настрій. Сільвер, який увесь цей час стояв біля дверей, мовчки рушив слідом.

Ленард провів їх поглядом. 

Пан Арнель помирав уже майже дві години.

Маріон завжди вважав, що смерть узагалі переоцінена поетами. Вона рідко приходила тихо, нечасто залишала людині достатньо гідності для останньої красивої фрази й майже ніколи не вкладала її в чиїсь руки з блідим, але прекрасним обличчям.

Найчастіше люди задихалися, блювали, судомно хапали повітря, не контролювали власне тіло й помирали зовсім не так, як хотіли б бути запам'ятованими.