Розділ IV “Під зорями королівського саду”

Про майбутні заручини Маріона Вора столиця дізналася раніше за самого Маріона. Принаймні так йому здавалося. 

Варто було Рітері Переті провести в маєтку Ворів кілька днів, як цілком невинне знайомство перетворилося на «надзвичайно вдалий союз двох поважних родів», потім — на «майже вирішену справу», а до кінця тижня одна літня графиня встигла поцікавитися в Маріона, чи не планують вони з нареченою провести першу зиму після весілля на півдні. 

Маріон відповів, що неодмінно повідомить їй, одразу після того як дізнається дату власного весілля. 

Графиня сприйняла це як жарт, а для самого аристократа це була тотальна трагедія. 

Тому майбутнього королівського балу він чекав із приблизно тим самим захопленням, з яким засуджений очікує ранку страти. 

Він уже втретє поправляв манжет, коли двері до кімнати без стуку відчинилися. Маріон навіть не озирнувся. 

У цьому домі існувало не так багато людей, яким вистачало нахабства заходити до його кімнат без дозволу. Матір принаймні мала звичку попереджати про свою появу голосом. 

Елеонора — ніколи. 

Сестра промайнула за його спиною у відображенні дзеркала, поклала на край столу якусь прикрасу, яку, вочевидь, передумала вдягати, й без жодних пояснень зайняла сусіднє дзеркало. Так природно, наче це була не його кімната, а спільна територія, право на яку вона отримала за фактом народження. 

Власне, приблизно так Елеонора поводилася все життя. 

Колись вона приходила до нього скаржитися на Ленарда. Потім — красти книжки. Ще пізніше — ховатися від особливо нудних гостей і наречених, яких матір із наполегливістю досвідченого стратега час від часу намагалася їй показувати. Останніми роками вони бачилися рідше: кожен обріс власними справами, знайомствами та маленькими таємницями. 

Але ця дурна звичка Елеонори — не стукати — пережила все. 

Вона приклала до вуха сережку, оцінила своє відображення, а тоді перевела погляд на брата. — Не роби такого обличчя, — зморщила вона носика, ніби лизнула лимона. — Якого? — Маріон нарешті відірвався від нещасного манжета. 

— Ніби тебе ведуть на страту, — пояснила Елеонора, застібаючи сережку. — Я розумію, що королівський бал — страшна річ, але кат принаймні дочекався б ранку... 

Маріон повільно опустив руки. 

— Я щойно подумав буквально те саме. 

Елеонора зустрілася з ним поглядом у дзеркалі й задоволено всміхнулася. 

— От бачиш. Навіть я тебе бачу наскрізь, — Останні місяці вона й справді провела майже повністю поглинута роботою, про яку, дев'ять пекл, не могла поговорити навіть із родичами. 

— Ти моя сестра, — якось навіть обурився Маріон. 

Вона завжди знала, коли молодший брат намагався приховати наслідки чергової каверзи, ніби в її очах був влаштований магічний розпізнавач. 

— Гаразд, твоя правда, я завжди була в цьому вправна, — Елеонора драматично приклала одну руку до серця, а другу — до чола, як то прийнято робити прерафаелітам. 

Закінчивши зі сценою, вона таки застібнула сережку, нарешті розвернулася до нього всім тілом і критично оглянула брата з ніг до голови. 

Маріон витримав це мовчки. 

— Гарний, — погляд Елеонори ковзнув від коміра до камзола, затримався на манжетах, які він так довго мучив, а тоді повернувся до обличчя. 

— Дякую, — кивнув він. 

— Рітері сподобається, — додала вона й знову обернулася до дзеркала, зосередившись уже на собі. В око потрапила війка, і тепер усю увагу Елеонори займали спроби прибрати цю паскудницю. 

Маріон заплющив очі. 

Ось воно. 

— Елеоноро. 

— Що? — протягнула вона, паралельно відтягуючи повіку в різні боки й намагаючись зрозуміти, як би зачепити кляту волосинку. 

— Не починай, — у голосі Маріона осіла якась ніби давня втома. 

— А що я сказала? — щиро здивувалася вона, обережно тицяючи пальцем в очне яблуко. Маріон відкрив було рот. Закрив. Замислився. 

Зрештою мусив визнати, що сестра навряд чи поділяла ті самі амбіції, що й Ленард. 57

— Та нічого, — видихнув він. 

Елеонора нарешті дістала війку, кілька разів прокліпалася й невинно всміхнулася братові. Маріон знав цю усмішку. 

Нічого хорошого після неї не відбувалося приблизно з того часу, відколи завжди. 

Утім, цього разу Елеонора, здається, справді не збиралася нічого додавати. Вона ще раз перевірила око в дзеркалі, переконалася, що війка остаточно капітулювала, й потягнулася до залишеної на столі прикраси. 

— Мені вона, до речі, подобається, — ніби між іншим сказала Елеонора. 

— Рітера? — Маріон, який уже збирався повернутися до власних манжетів, але знову глянув на сестру. 

— Ні, твоя зачіска, — піддражнила вона, — Звісно ж Рітера. 

— Ви вже встигли зблизитися? — сторожко поцікавився він, зазираючи їй в лице. Елеонора фиркнула. 

— Вона живе з нами майже тиждень, Маріоне. Що я, на твою думку, мала робити? Вітатися з нею щоранку в коридорі й тікати? — вона стисла плечима. 

— Враховуючи, скільки ти працюєш останнім часом, я б не здивувався, — бо приблизно так і виглядала їх комунікація уже місяців п’ять як. 

— Наклеп. Учора ми разом пили чай, — майже кращі подруги, в перекладі з дворянської. — О, — підняв брову Маріон, ніби це все пояснювало. 

— Двічі, — от тепер уже точно кращі подруги. 

Маріон повільно повернув до неї голову. 

— Двічі, коли встигли? 

— Перший перетік у другий, — пояснила Елеонора. — Не прискіпуйся, у мене нарешті стався вихідний. А Рітера дуже приємна. Спокійна, вихована. Не оця ваша придворна порцеляновалялька, яка боїться зайвий раз відкрити рота. З нею є про що поговорити, — вона приклала прикрасу до шиї, подивилася на себе з одного боку, потім з іншого й невдоволено відклала її назад. 

— Справді є, — Маріон мимоволі всміхнувся. 

— І вона страшенно допитлива. Я згадала одну книжку про утасійські поховальні обряди — так вона потім хвилин двадцять розпитувала, чи правда, що там небіжчикам зв'язують пальці срібною ниткою, аби ті не повернулися проклятими.