Розділ III “Дівчина з прикордоння”

Повернення до столиці виявилося напрочуд швидким. 

Місто зустріло їх дзенькотом коліс, дзвонами храмів і запахом вугілля, що зависав над дахами. Після мокрого лісу кам'яні вулиці здавалися надто прямими, людські голоси — надто гучними, а знайомі стіни маєтку Ворів — майже декорацією, яку поставили на старе місце, поки вони були відсутні. 

Маріону здавалося несправедливим, що дорога до королівських угідь займала майже цілий день, а назад — лише кілька годин. 

Можливо, річ була не у відстані. 

Вранці він ще стояв перед старою мисливською хатиною, слухав шелест мокрого листя й думав про море. 

Надвечір перед ним знову височіли білі стіни родового маєтку Ворів. Сільвер їхав на кілька кроків позаду. 

Саме там, де й належало охоронцеві. 

Маріон жодного разу не озирнувся. 

— Зникати було обов’язково? — Ленард Вор стояв посеред кабінету, схрестивши руки на грудях. Він навіть не запропонував братові сісти, що саме по собі свідчило про масштаб провини. На столі перед ним лежала купа розгорнутих листів, один із яких Ленард, схоже, читав до появи Маріона. Чорнило на кінчику пера ще не встигло висохнути. 

Маріон зупинився перед столом. 

Сільвер, як і належало, залишився біля дверей. 

— Я був відсутній одну ніч. 

— Ти загубився посеред королівських угідь! — із явним звинуваченням, уточнив старший брат. 

— Це перебільшення. 

— Вас шукали півсотні людей, — Ленард повільно підняв брову 

— Сільвер сказав, що ми «тимчасово не знали, де перебуваємо». 

Ленард перевів погляд на чоловіка біля дверей. 

Сільвер зберіг абсолютно серйозний вираз обличчя. 

— Я його звільню. 

— Не звільниш, — Вирвалося швидше, ніж могли того допустити бодай якісь правила хорошого тону. 

Ленард повільно підняв брову. Біля дверей ледь помітно сіпнувся кутик губ Сільвера. Чудово. 

Маріон відчув, як до щік приливає кров. 

— Він виконує свою роботу, — додав він уже спокійніше. — Саме для цього ти його найняв. 

— Щоб охороняти тебе. 

— І я живий. 

Ленард глянув на брата так, ніби щиро намагався зрозуміти, коли саме в його вихованні була допущена фатальна помилка. 

— Це надзвичайно низька планка професійної майстерності. 

— Я завжди вважав її найважливішою, — озвався Сільвер. 

— Тебе не питали. 

— Так, пане. 

Маріон опустив погляд, ховаючи посмішку. 

Звісно, Ленард це помітив. 

Від нього взагалі мало що можна було приховати, особливо коли йшлося про молодшого брата. 

Старший важко зітхнув, а тоді несподівано усміхнувся. 

— Добре. Принаймні, відпочинок на свіжому повітрі пішов тобі на користь. Маріон насупився. 

— Про що ти? 

— Виглядаєш краще. Бадьоріше, — потис плечима Ленард.

— Я змокнув до нитки, ночував у старій хижі й майже не спав, — з очевидним обурення почав перераховувати свої “пригоди” Маріон, — і в такому стані ще й довелося верхи на 

коні їхати до столиці майже пів дня! — у молодшого Вора от— от і пішов би пар з вух, — І це ти називаєш “відпочинком”!? 

— Найкращий відпочинок це зміна діяльності, — спародіював їхнього батька Ленард, хіба що з тією різницею, що після репліки не поправив окулярів — бо не мав їх. Він повернувся до столу. 

— Сідай. Я взагалі кликав тебе не для того, щоб сваритися. 

Ця фраза Маріонові одразу не сподобалася. 

Коли Ленард хотів його просто насварити, він робив це одразу. Без вступів, без дипломатії і, як правило, достатньо голосно. Якщо ж брат починав із запевнення, що сваритися не збирається, далі зазвичай ішло щось значно гірше. 

Маріон обережно сів, ніби стілець міг його вкусити. 

На столі лежав лист — щільний дорогий папір, темно­зелена печатка.

Маріон її не знав. 

— Переті, — пояснив Ленард. — Старий баронський рід із прикордоння з ханатом. — Ти згадував про них колись у листах, — кивнув Маріон. 

— Я служив неподалік від їхніх земель. 

Звісно. Ленард багато років провів на кордоні. 

Маріон був іще дитиною, коли старший брат уперше поїхав туди. Потім були короткі повернення, листи, нові призначення. Подарунки на свята, які приходили із запізненням на кілька тижнів. Історії про фортеці, застави, нескінченні рівнини й людей, які вчилися спати, не знімаючи чобіт. 

І щоразу Ленард розповідав про прикордоння так, ніби там залишилася частина його самого. 

— Барон Генер Переті має доньку, — продовжив він. 

Маріон одразу зрозумів. Дивно, наскільки швидко кілька звичайних слів можуть перетворити повітря на камінь. 

— Ні, — відрізав він. 

— Ти хоча б послухай… — Ленард навіть не встиг договорити. 

— Навіщо? 

— Тому що я твій брат. 

— Саме тому ти мав би знати мою відповідь! — Різкі слова слугували йому замість шаблі розтинаючи повітря. 

— Маріоне, тобі двадцять три, — Ленард повільно сів навпроти. 

— Дякую. Я пам'ятаю. 

— Рітера Переті — хороша партія. 

— Я навіть не знаю її. 

— Саме для цього люди знайомляться. 

Маріон відвернувся. 

За вікном садівник підрізав живопліт. Двоє слуг несли до кухні кошики. Десь у дворі хтось голосно кликав конюха. 

Звичайний день. 

Дивно, що світ не мав звички хоча б трохи змінюватися, коли хтось вирішував розпорядитися твоїм майбутнім. 

Біля дверей стояв Сільвер. Його обличчя було абсолютно спокійним. 

Нестерпно спокійним. 

Ще вчора вони сиділи пліч-о-пліч біля згаслого вогню й говорили про життя, у якому Маріон міг би прокидатися коли заманеться, їхати куди захоче й одного дня побачити море. 

А сьогодні Сільвер мовчки слухав, як йому підбирають дружину. 

— Їй двадцять один, — продовжував Ленард. — Освічена. Розумна. Добре знається на управлінні землями. Її батько вже кілька років поступово передає їй справи.