Чоловіки, кава і Ctrl+Z

День ішов звичайним темпом — рівномірно, без натхнення. У повітрі як завжди стояв аромат кави, змішаний із запахом принтера й парфумів колег. Вона сиділа за своїм робочим столом, дивилася на монітор, але думками давно відійшла від чергової статті під назвою “Жіноча впевненість у п’ять кроків”.

Курсор блимає. А в голові — зовсім інше питання:

А якщо подивитися на все з іншого боку… як би воно було — бути з кимось із них?

Вона ковзнула поглядом по офісу.

Петро з відділу маркетингу — завжди з телефоном, завжди у русі, навіть каву п’є так, ніби веде переговори з долею. З ним би, мабуть, було шумно. Гарно на початку, поки не доведеться пояснювати, що почуття — не презентація.

Поруч за склом — Ігор, дизайнер. Тихий, вдумливий, завжди у навушниках. З ним, можливо, було б спокійно, навіть затишно. Але чи не занадто? Вона уявила, як вони сидять удвох у квартирі, кожен у своїх навушниках. Навіть сваритись було б важко — просто через різні частоти.

Далі — головний редактор, Олександр. Гарно вдягнений, уважний до деталей, але цей його погляд — оцінюючий, ніби світ навколо редакційна правка. “Ти хороша, але можна краще”, — от що читалося в його очах. Ні, дякую. Вона вже проходила цей курс.

Вона посміхнулась сама до себе, роблячи уявну таблицю в голові:

Харизма — є. Емпатія — мінус. Готовність до серйозних стосунків — під питанням.

— О, я бачу, хтось тут проводить соціологічне дослідження, — пролунало за спиною знайомий веселий голос.

Василіса стояла, спершися на дверну раму, з чашкою кави й усмішкою, від якої хотілося або сміятись, або виправдовуватись.

— Ти на кого дивишся так зосереджено? Не кажи, що на Петра. Я знала, що колись цей його піджак із блиском когось доконає.

— Не на Петра, — усміхнулася Соломія. — Просто думаю, з ким із наших теоретично можна було б зустрічатися.

— О, це я люблю, — Василіса поставила чашку, зручно вмостилась на краю столу. — Давай, я теж пограю у цю гру.

Петро — одразу кажу ні. Він гарний, але токсичний. Говорить швидше, ніж думає, і думає рідше, ніж говорить.

— Ігор? — спитала вона.

— Той, що з навушниками? Ммм… романтичний тип. Але через тиждень ти б почала кричати: “Зніми вже ті чортові навушники і подивись на мене хоч раз!”.

Вони обидві розсміялись.

— А редактор? —

— О, це взагалі окрема категорія — “бог тексту і суддя сердець”. З ним треба або писати шедеври, або мовчати. Але мовчати — не твій стиль.

Вона кивнула. — Так, напевно, ні.

— А хто тоді “так”? — спитала Василіса, вдивляючись у неї пильніше.

— Мабуть, поки що ніхто, — тихо сказала Соломія. — Але, здається, кастинг ще триває.

Василіса усміхнулася, хитро підморгнувши:

— О, я люблю такі шоу! Особливо, коли головна роль — твоя.

Василіса зробила ковток кави, зітхнула й зручно вмостилась на стільці.

— Знаєш, — почала вона задумавшись, — я вже втомилась шукати нормальних. Наче всі чоловіки — або діти або маніпулятори.

Вона крутнула ложечкою в чашці, ніби намагаючись перемішати гіркоту спогадів.

— От був один, — почала вона з таким тоном, ніби відкривала меню з катастрофами. — Красивий, розумний, говорив про “високі цінності”. Прямо ходяча моральна планка.

— Уже страшно, — пробурмотіла Соломія.

— І правильно. Бо виявилось, що його “цінності” — це щоб я не питала, чому він зникає на вихідні. Уявляєш? Людина, яка розповідає мені про сенс буття, сама зникала, як дешевий фокусник.

— І що було далі? — запитала Соломія, хоч і знала, що Василіса вже на розгоні.

— А далі я зробила наймудріше, що може зробити жінка, — урочисто сказала Василіса й виставила палець догори. — Викинула з дому його кросівки.

— Ти серйозно?

— Абсолютно. Вони, знаєш, ті модні — з підошвою, як у космонавта. Я їх винесла до смітника, поклала акуратно, бо культурна людина. Сусіди, мабуть, думали, що то інсталяція.

Соломія засміялась.

— І от тоді, — продовжила Василіса з виразом людини, яка зараз процитує щось епохальне, — він написав мені: “Ти мені важлива”.

— Запізно, мабуть? — припустила Соломія.

— Та навіть не смішно, — махнула рукою Василіса. — Якби люди були трохи уважніші, я б уже давно жила з кимось нормальним і не витрачала життя на чергових фанатів “високих цінностей”.

Соломія усміхнулась і сказала:

— Добре, що ти в мене є.

— Звісно, — відповіла Василіса. — Хтось же має навчити тебе правильно поводитись із чоловіками. Почнемо з бази: якщо хтось зникає на вихідні без попередження — його черевики автоматично опиняються на смітнику.

Вони обидві розсміялись.

— Але це ж квіточки, — додала Василіса, повертаючись до свого “архіву”. — Потім був інший. “Турботливий”. Це він так себе називав. Ставив лайки під кожним моїм фото, навіть під тими, де я просто тримаю чашку.