Гіркий післясмак

Світлофор змінився на зелений, але Соломія ще кілька секунд не рушала. Позаду нетерпляче блимнули фари. Вона кліпнула, повернулася до реальності й натиснула на газ. Ранок був байдужий до всіх учорашніх розчарувань.

Вона їхала на роботу своєю машиною — зручною, стильною, без надмірностей. Такою, як і вона сама. Не для понтів, а для комфорту. Вона любила тишу салону, коли місто ще не прокинулось остаточно, і цей короткий час між двома світами — ніччю, що не хоче відпускати, і днем, який не питає, чи вона до нього готова. Радіо щось говорило про пробки, нові серіали і “як зберегти мотивацію”, та її думки були десь між учорашнім і сьогоднішнім. На світлофорах вона мимоволі зустрічалася поглядом із власним відображенням. Воно виглядало трохи втомленим. Як і вона сама. Принаймні сьогодні був лише понеділок.

Десь наприкінці дороги вона згадала про Василісу. Ту саму, яка завжди все бачить і завжди питає: “Ну що, як пройшло?”. І їй стало водночас смішно й ніяково. Вона навіть уявила, як скаже — “нормально”, — а Василіса зробить свої великі очі й вигукне: “Я ж казала, всі вони однакові!”. І чомусь саме ця передбачуваність її заспокоювала.

Вона припаркувала машину, вдихнула холодне повітря, що пахло осінню і кавою з найближчої кав’ярні, і тихо сказала сама собі:

— Ну що, вперед. Якщо сьогодні знову без дива, то принаймні без катастроф — а це вже бонус.

Кава на роботі завжди мала дивний присмак — ніби її варили не з зерен, а з втоми. Але іншої не було. Вона сиділа за своїм столом за ноутбуком, відкривала чергову статтю в браузері з назвою “10 способів знайти гармонію в парі”, і думала, що це звучить як насмішка.

За кілька хвилин у дверях з’явилася Василіса — подруга й колега, завжди голосна, завжди з телефоном у руці. Вона навіть не встигла зняти пальто, як запитала:

— Ну, і як там він? Соломія трохи знизала плечима.

— Та... ніяк. — Знову? — Василіса театрально закотила очі. — Я ж казала, всі вони однакові. Спочатку обіцяють, потім губляться, а потім ще й пишуть “ти гарна, але я не готовий”.

Соломія усміхнулася краєм губ.

— Він навіть не написав.

Василіса зітхнула, налила собі тієї самої гіркої кави і, вже ковтаючи, додала:

— Всі чоловіки козли. Просто породи різні.

Вона засміялася власному жартові й пішла до свого робочого місця, не помітивши, що Соломія не засміялась. Вона дивилася на монітор, але бачила вчорашній вечір — як він дивився повз неї, як говорив слова, що ніби мали сенс, але не пробуджували нічого всередині неї. Так, знову не той. Але ж не всі такі, правда? Може, просто ще не час. Може, вона ще не там, де стаються дива. Вона ковтнула холодну каву й почала друкувати перше речення статті: “Любов не завжди приходить, коли ми готові. Але вона все одно приходить — рано чи пізно.” І вперше за ранок їй стало трохи тепліше.