3

Ми з Авророю всілися біля каміна. Вона приготувала чай і спекла печиво – смачне, солодке, просто тане в роті, і все це без видимих зусиль. Так само просто, як і одягла мене та причесала.

Я спитала її, що то за книга лежить на столі. Вона сказала, що то стара книжка про різні трави і що більше в домі нічого почитати. Ще я спитала про Костю і вона розповіла, що в нього справи, не вдаючись в деталі. Ви не подумайте, не те, щоб я почала симпатизувати Аврорі. Просто вона була єдиною людиною… а мені так хотілось з кимось поговорити.

 - Отож, ти вже достатньо згадала: рідне селище, велика сім’я, тяжка праця, батько п’яниця. Клітки Маркіяна, ну і звісно він сам. Цікаво, що він тоді тобі запропонував?

Я згадую темні кучері, іронічний сміх. Зло, яке процвітає. Зло, яке не знає меж.

 - Я впевнена, що нічого хорошого.

 - Чому ж? Якщо ти йому приглянулась…

Лялька. Усмішка на моїх вустах тане. Невже моя зовнішність зіграла зі мною злий жарт? Мабуть, так воно і було.

 - Розкажи мені про нього, – кажу так тихо, що заледве сама себе чую.

 - Гаразд. – Обличчя Аврори мов непроникна маска і я не знаю, не маю уявлення, що за нею. – Але попереджаю – двічі повторювати я не буду. Ти або віриш мені на слово, або ні.

Я киваю.

 - Маркіян – демон.

Невідомо чому мене розпирає сміх.

 - Господи, це я і сама знаю.

 - Гаразд, – тепер вже зле повторює Аврора. – Якщо знаєш, слухай наступне. У нього цілий легіон рабів – посудин з кров’ю. Маркіян має необмежену владу, себто необмежений доступ до крові. Він неймовірно багатий. Простий люд його боїться, а інші вампіри остерігаються.

Боляче. Чомусь боляче слухати. Боляче знати. Але кусочки мозаїки утворюють минуле вже не залежно від моєї волі. І як я можу не вірити? Не вірити після усіх тих мук?

 - Отже, Маркіян вампір? – питаю задля годиться.

Аврора з цікавістю відслідковує мою реакцію. Чого вона чекає? Дурних істерик?

 - А звідки він дістає кров?

 - Звідусіль. Як правило, з найближчих селищ, які так чи інак йому підпорядковані. Я повторюсь, люди його бояться, а часом шанують як Бога.

Стара, тісна хатинка, яку нещадно обдуває вітер, а зимою її заносить снігом. Влітку – тяжка робота під палючим сонцем на полі. Взимку – вічне шиття під тьмяним світлом свічки. Чи чула я колись раніше про Маркіяна? Чи зникали безслідно у нашому селищі люди? Чи ходили жахливі чутки про чудовисько з веселковими очима? І якщо так, то як я могла спокійно блукати у лісі?

Аврора, не помічаючи мого стану, говорить:

 - Нам пощастило викрасти тебе у нього. Його кортеж мандрував на південь, супроводжуваний шістьма охоронцями. Ми швидко з ними розправилися. Щоб замести сліди, сховали тебе на деякий час в печері.

Кортеж… шість охоронців… розправилися. Тепер я вже нічого не розумію. Як тендітна Аврора могла із кимось розправитися?

 - Що ти знаєш про вампірів? – питає вона, заглядаючи мені в очі і ці ж світло-зелені очі мені говорять: «Нічого. Насправді, ти не знаєш про них нічого. Так, вони сильніші за звичайних людей. Так, вони п’ють людську кров і навіть безсмертя не пустопорожня вигадка, але на цьому твої знання закінчуються.

 - Розкажи мені, – прошу я. Мені так страшно і так цікаво, як не було ніколи.

Язики полум’я кидають свої відблиски, розбавляють тіні. Прийшла ніч? Повільно допиваю чай. Розумію, що в нього дивний смак, а в наступну мить я якимось чином опиняюсь на ліжку, дбайливо укрита ковдрою. Згортаюсь калачиком і заворожено слухаю історію. Аврора поруч, мені здається, що вона скрізь. Збоку, знизу, вгорі, всередині мене. Її сухе, худе обличчя мов, непроникна маска, і навіть тоді, коли вона говорить, не рухається жоден м’яз. Живими видаються лише її очі – мені мерещаться в них кольори і відтінки. І ось вона шепоче мені на вухо шалені істини і самі собою в уяві спалахують картини.

Старий замок, великі угіддя. Господиня земель молода, красива пані. Вона живе звичайним життям. Влаштовує звані бали, сварить прислугу за погано попрасовану білизну, щорічно збирає дань із бідних забитих селян. Звісно, у неї хороший родовід. Дехто з старих людей ще пам’ятає її маму, а дехто навіть бабусю. І ніхто не здогадується, що насправді це своєрідний театр, де актриса та сама, лише різняться постановки.

Ось вона спускається у підвал темною, беззоряною ніччю. Сюди ніхто не знає ходу, тільки вона одна має цю зв’язку ключів. Тут сидять її бранці, її життя, її квіти. Чого вони потребують? Їжі, пиття, теплого одягу, світла... А чого хоче від них вона?

Так, я назбирала багато: гострий розум, почуття гумору, знання кількох іноземних мов. Але все це дрібниці. Головне, я вмію передбачати майбутнє, тільки-но зустрівши людину вже знаю всі її помисли, а ще можу вилікувати кого завгодно від будь-якої зарази. Не кажучи, вже про мою зовнішність, про вічну молодість, про вічне життя. І все це дала мені кров, звичайна людська кров.

Зеленіє-жовтіє листя, падає-тане сніг. Минає десять років, а потім ще раз і ще раз по десять. Пані невдоволено розглядає себе у дзеркалі – тьмяний погляд, глибокі зморшки. Вона десь чула про Маркіяна, про владного вампіра, який доставляє відбірні посудини з кров’ю. Їй негайно потрібна красива зовнішність.