Пролог П’ятнадцять хвилин до церемонії
— Якщо голуби знову не вилетять, ми не будемо витрушувати їх із коробки, — сказала Джоанна Беннетт. — Наречена замовила урочистість, а не обшук птахів.
На тому кінці зв’язку хтось ображено засопів. Джоанна переставила телефон до іншого вуха, притиснула ліктем двері майстерні й задом пропустила двох працівників із коробками квітів. Холодний жовтневий ранок встиг залишити на їхніх куртках темні краплі дощу. З коробок пахло трояндами, вогкою зеленню та картоном.
— Міс Беннетт, — промовив чоловік у слухавці, — Діана Грант сказала, що голуби обов’язкові.
— Діана Грант не виходить заміж. І голуби теж. Тому рішення приймає Софі.
— Але місіс Грант оплатила…
— Дякую, Майкле. Я зателефоную їй особисто.
Джоанна завершила розмову, перш ніж співрозмовник устиг нагадати, скільки саме заплатили за птахів. Вона знала суму: бачила рахунок, двічі перевірила його й одного разу вже пояснила Діані, що витрати не надають покупцеві права переписувати чужі весільні обітниці. Діана вислухала пояснення з обличчям жінки, яка з дитинства мала намір переписати принаймні кілька.
— Голуби? — запитала Евелін Прайс із-за стола, заваленого стрічками, серветками та картками розсадження.
Її коротке світле волосся стирчало над окулярами в червоній оправі. Картатий піджак був застебнутий нерівно; це означало, що Евелін уже дві години працює без кави й рівень небезпеки в приміщенні підвищився.
— Поки що живі й залишаються вдома, — відповіла Джоанна. — Якби люди брали з них приклад, у нас був би спокійний день.
Евелін подивилася на годинник.
— Софі приїде на майданчик за три години. Томас — за дві. Його мати, якщо вірити її повідомленням, уже там.
— Вірити повідомленням Діани? Смілива жінка.
— Учора вона хотіла поміняти тістечка місцями, бо макаруни в рожевому кольорі «додають Софі надмірної впевненості».
Джоанна зняла пальто, повісила його на гачок і провела долонею по волоссю. Пасмо, яке вона вранці акуратно вклала біля скроні, вже вислизнуло зі шпильки. Сріблясті волосини на темному каштановому тлі впіймали світло лампи; Джоанна побачила їх у маленькому дзеркалі над гачками й вирішила не чіпати. Колись вона витрачала на це пів години перед роботою. Тепер мала трьох помічників, власну фірму й значно цікавіші причини для хвилювання.
— Макаруни залишаються на своїх місцях, — сказала вона. — Що з тортом?
Евелін мовчки розгорнула планшет. На екрані сяяла фотографія триярусного торта, якому явно хотілося піти з заходу раніше за гостей.
— Пекарка виправить, — швидко уточнила Евелін. — Верхній ярус змістився під час перевезення. До церемонії буде рівно.
— Якщо він знову схилиться вбік, посадимо його за стіл до Діани. Вона випростає.
— Дивись, щоб вона тебе не почула.
— Я дуже розраховую, що почує.
Сміх Евелін урвав дзвінок у двері. Джоанна глянула крізь скло: кур’єр тримав велику пласку коробку над головою, захищаючи її від дощу. Під навісом за його спиною стояв худорлявий молодик у зеленій куртці й показував їй великий палець. Гаррі. Син з’являвся в майстерні переважно тоді, коли приносив щось із дизайну, голод або новину, яку слід було почути від нього, а не від університету.
Вона впустила обох.
— Якщо це запрошення, — сказала кур’єрові, — ви герой. Якщо рахунок, я сьогодні нікого не знаю.
Коробка містила потрібні підставки для квіткових композицій. Гаррі заніс за нею пакет із булочками та поставив на стіл біля Евелін.
— Рахунок за ними в мене, — повідомив він. — Сподіваюся, моя присутність не заважає вашим фінансовим принципам.
— Залежить від начинки.
— Кориця й яблуко.
— Евелін, запиши: син залишається.
Гаррі розстебнув куртку. На футболці під нею красувалася яскрава пляма блакитної фарби. Він учора до пізньої ночі працював над оформленням студентської виставки й тепер мав очі людини, яка тримається на каві та обіцянці подрімати коли-небудь у майбутньому. Джоанна хотіла сказати йому, щоб він виспався, і вчасно пригадала: сьогодні він прийшов сказати те саме їй.
— Ти пам’ятаєш про неділю? — запитав Гаррі.
— Звісно. Вона після суботи.
— Мамо.
Вона взяла булочку, гарячу настільки, що довелося перекинути її з руки в руку.
— Пам’ятаю. Я обіцяла вихідний.
— І минулої неділі пам’ятала.
— А ти пам’ятаєш, хто того дня отримав термінове замовлення для дитячого свята? Твоя улюблена мати. Мені навіть дали капелюх із вухами.
— Доказу немає.
Евелін, не відриваючись від планшета, підняла телефон.
— Є.
— Ти так і не видалила фотографію? — Джоанна перевела на неї погляд.
— Ні. Я люблю мати матеріал для переговорів про надбавку.
Гаррі засміявся і, поки мати щось вигадувала у відповідь, присунув до неї паперовий стаканчик кави. Він знав, що вона забуде купити собі. Саме це дратувало її найбільше: він мав рацію.
Задзвонив робочий телефон. Потім особистий. Евелін підвела очі до стелі, побачила, що та не має корисних порад, і взяла перший дзвінок. Джоанна відступила до вікна з другим. На вузькій вулиці з мокрої бруківки піднімався запах холодного каменю, а за склом сусідньої крамниці хтось розкладав на полицях посуд для чаю. Городяни поспішали між будинками, притискаючи до себе пакети й парасолі. Йорк любив примушувати людей дивитися під ноги. Особливо тих, хто одночасно ніс букет, каву й три чужі проблеми.
Дзвонила Софі Грант.
— Скажіть чесно, — вимовила наречена без привітання. — Ви говорили з Діаною про голубів?
— Так. Птахи залишаться вдома, якщо ви їх не захочете.
На іншому кінці на кілька секунд запала тиша.
— Вона сказала, що це вже погоджено.
— Не з вами. Отже, не погоджено.
Софі видихнула. За її спиною Джоанна почула шарудіння тканини та чиєсь тихе «не рухайтеся». Мабуть, приміряла сукню.
— Я не хочу псувати день Томасові.
— Томас одружується з вами, Софі. Поговоріть із ним. Я розберуся з постачальниками, але розмову за двох не проведу.