Обиватель

Мітла мірно шуршала по асфальту, видаючи характерні звуки дотику засохлих віток і тротуару. Було близько сьомої години ранку, але місто не квапилося прокидатися, та як сьогодні був вихідний. Сьогодні у Григорія було несказанно радісно на душі, не тільки тому що, що в нього сьогодні був день народження – йому виповнювалося п’ятдесят років, а просто тому, що він примирився з долею, і був усім задоволений.

Ще хвилин десять-п'ятнадцять рівномірних помахів мітлою, і можна буде закінчувати з роботою. Григорій працював двірником ось вже двадцять років, ще років десять – і можна виходити на пенсію. Кожного ранку він вставав о четвертій годині, щоб зібратися, поснідати та ближче до п’ятої бути на місці. Спочатку такий графік був нестерпним і молодий Гріша з трудом примушував себе перебороти сон, і відправитися на роботу. Але з роками це увійшло у звичку, і він без будильника почав прокидатися удосвіта.

Не варто гадати, що професія двірника була верхом мрій Григорія. В молодості у нього були свої мрії та свої прагнення. Гріша мріяв стати актором кіно, і грати головні ролі в кінофільмах. Але, чи то бажання не вистачило, чи то не виявилося підтримки з боку рідних та близьких, чи то просто банально не вистачило таланту – одним словом, якось не склалося у нього з кіно кар’єрою. Бажання було – були відсутні цілеспрямовані дії. Інтерес так і залишився інтересом.

Була також в житті Григорія любов, що вже можна рахувати як подарунок з неба, і небанально прожитим життям, так як багато хто зараз одружується або заводить собі пару за встановленим плином речей, або просто через потяг до протилежної статі, а не через любов. У віці двадцяти двох років він познайомився з Лізою: скромною та привабливою дівчиною на два роки молодше нього і з родини набагато багатшою, ніж він сам. Ліза перша закохалася в Григорія, їй, скоріше за все, імпонувало його захоплення мистецтвами, поміж іншим Гріша писав вірші, котрі полюбляв читати вголос. З часом він шалено закохався в Лізу, і вона відповідала йому взаємністю. З тих пір вони разом були нерозлучними три роки.

Потім після розлуки з Єлизаветою, котре відбулося через те, що Гріша не бачив ні як свого майбутнього, ні як майбутнього зі своєю коханою, була горілка і п’ять років непробудного пияцтва. Відносини зайшли в глухий кут, і Григорій ні як не збирався одружуватися на Лізі, до того ж витаючи в хмарах і мріяннях про мистецтво, він не уявляв собі можливим забезпечити можливу майбутню сім’ю. Зупинити алкоголізм допомогла раптова смерть батьків. Пив Григорій не тільки по причині розлуки зі своєю коханою, в більшій мірі він пив через надії, що не справдилися, стати артистом, і через те, що не міг знайти себе у цьому житті. Але фатальний збіг обставин поставив питання руба: потрібно було на щось жити, і якось себе забезпечувати. Батьки після себе залишили невелику квартиру, яку він продав, і проміняв на одну кімнатку з кухнею в напівпідвальному приміщенні старого двоповерхового будинку.

Недовго думаючи, і щоб ні від кого не залежати по службі, а також бути собі самому хазяїном – він вирішив піти в двірники. Григорій вирішив змиритися зі своєю долею, і не хватати зірок з неба, а просто жити, забезпечуючи себе самим мінімальним із необхідного. З надмірностей він мін собі дозволити тільки книги, котрі купував на місцевому книжковому базарі за невеликі гроші, і які були вже в руках. Читав Григорій по тій простій причині, щоб якось зайняти час між змінами, і щоб знову не скотитися до пияцтва, і зрештою, це було цікавою та недурною розвагою, яка тримала його питливий від природи розум в непоганому тонусі. Іноді Григорій писав вірші, і до слова сказати, вірші непогані, але робив він це більшої мірою тільки для себе, а не для визнання або слави, і щоб якось зберегти рештки молодості всередині себе.

Попервах його тяготило таке положення речей: те, що він мете вулицю замість того, щоб відігрувати завчену роль перед камерою. Але з роками він змирявся, ставав тихіше та спокійніше. Його можна було зрівняти з монахом серед людей: він покірно виконував свою роботу кожен день, покірно готував собі їсти і їв після приходу додому, покірно дихав. Восени він збирав листя з вулиці, взимку розчищав сніг. Так йшли його роки, так йшло його життя.

Ще зо два помахи мітлою, і можна закінчувати роботу. Вулиця була чиста. Григорій глянув на свої мозолисті та вже немолоді руки, він був задоволений виконаною роботою, задоволений сонячним травневим днем, задоволений собою. Тиха радість наповнювала його. Тепер можна спокійно відправитися додому і святкувати своє п’ятдесятиріччя.

- Ну, що, Блек, проголоднівся напевно? Будемо іти додому?

З цими словами Григорій наклонився і радісно погладив від голови до шиї чорномастного пса. Блек був псом, якого Григорій брав із собою на роботу, і який жив в його невеличкій кімнатці нижче першого поверху, щоб якось скрасити його одиноцтво. Це вже була третя собака на його віку.

- Але для початку зайдемо до магазину, - з цими словами він поклав мітлу в тачку, покликав за собою пса, і відправився у зворотній шлях додому по виметеній вже вулиці.

До дому було хвилин двадцять ходьби, магазин розташовувався там же, неподалік. Дійшовши до магазину, Григорій залишив тачку зовні, і сказавши псу: «Чекай тут» , зайшов всередину. Це був невеликий магазинчик із самим необхідним провіантом. За прилавком був знайомий вже немолодий продавець: чоловік років шістдесяти, із сивиною у волосі та помітною повнотою. Продавець поєднував в собі дві посади: як самого продавця, так і власника магазину. Привітавши одне одного, Григорій сказав: