Глава 15.

Коли Аня нарешті заснула, то побачила сон. Дівчина часто бачила саме це сновидіння. Воно поверталося знову і знову, змушуючи Аню прокидатися посеред ночі та довго крутитися в ліжку в безнадійних спробах знову заснути.

Аня знову була маленькою дівчинкою і йшла вулицею, тримаючи за руку жінку. Обличчя жінки було дуже розпливчастим, але Аня звідкись знала, що це її матір. Стояла похмура осіння погода, іноді накрапав дощ, дув холодний вітер. Ані не хотілося гуляти, але вона мусила швидко йти за мамою. Невдовзі вони прийшли до дивної сірої будівлі. Ані не сподобався цей будинок і вона сказала, що не хоче заходити всередину. Але матір не слухала її. Міцно тримаючи Аню за руку, вона затягнула її за собою у маленьку кімнату, де на них вже чекали дві жінки. Чомусь Ані було дуже страшно бути тут. Вона міцно стискала руку матері та раптом відчула, що її маленькі пальчики рішуче розтискають. Аня подивилася на матір і побачила, що та намагається швидко відчепити доньку від себе. А потім Аня почула її дзвінкий голос:

— Заберіть її! Я не хочу, щоб вона була поруч зі мною!

— Мамо! — налякано крикнула Аня, хапаючись за її руку. — Мамо, не дозволяй їм мене забрати!

Але матір ніяк не відреагувала на це прохання, рішуче штовхаючи доньку до двох незнайомих жінок, що були в кімнаті. Відчуваючи всередині холодний страх, Аня почала плакати, намагаючись знову вчепитися за матір. Одна з жінок вже тягнула до неї руки та посміхалася, але Ані було моторошно від цієї посмішки. Дівчинка з відчаєм побачила, як її матір зробила крок до дверей та миттю зникла за ними. Аня голосно та пронизливо закричала. Чому найрідніша людина її покинула? Треба тікати, наздогнати маму... Але незнайома жінка з кімнати вже встигла обхопити Аню руками навколо тулуба. Дівчинка щосили пручалася, але чіпкі пальці тримали її дуже-дуже міцно...

Аня різко підхопилася на ліжку. Вона знову доросла, а це лише кошмар з минулого. У кімнаті було темно, але вже через секунду стіни осяяв яскравий спалах блискавки за вікном, що супроводжувався гучним гуркотом грому. Мабуть, на вулиці починається гроза. Провівши рукою по обличчю, Аня відчула на своїх щоках сльози. Серце калатало так, що його стук відлунював у голові. Треба заспокоїтися! Але чомусь Аня продовжувала схлипувати, згадуючи свій нічний кошмар. Сьогодні він здавався яскравішим, ніж завжди. Мабуть, треба піти вниз і випити води.

Аня вилізла з ліжка. Вона вся тремтіла та не могла спинити сліз, що стікали по щоках солоними краплями. Аня вирішила не витрачати час на пошуки халата та йти на кухню у піжамі з коротких шортів і топа. Дівчина увімкнула ліхтарик на мобільному телефоні та рушила вниз. Опинившись на темній кухні, вона поклала свій телефон з увімкненим ліхтариком на стіл. Вмикати верхнє світло їй не хотілося. За вікном вже починався дощ. Аня чула, як його краплі стукають по склу, поступово набираючи силу. Дівчина набрала з-під крана води в склянку, аж раптом почула позаду себе тихі кроки. Аня різко озирнулася, перелякано притискаючись спиною до холодильника та побачила Данила у спортивних штанях та футболці. У руках він теж тримав телефон з увімкненим ліхтариком.

— Аня? — Данило помітив її перелякане обличчя та одразу ж вимкнув свій ліхтарик. — Пробач, не хотів тебе лякати. Я почув шум на кухні…

— Захотілося води, — Аня швидко сховала від нього своє заплакане обличчя. — Чому не спиш?

— Починається гроза, вирішив впустити Честера в дім. Тебе теж розбудив грім?

— Ні… Я просто... — Аня схлипнула та поспіхом зробила пару ковтків води.

— Ань, що трапилося? — Данило підійшов ближче. — Чому ти плачеш?

— Все гаразд… — Аня зробила глибокий вдих, намагаючись опанувати себе. — Мені просто... Кошмар наснився.

Данило підійшов до неї ззаду та обережно поклав руки на її плечі. Аня подумала про те, що у нього неймовірно теплі долоні, було дуже приємно відчувати їх на своїй шкірі. Данило повільно розвернув її до себе обличчям, а його долоні лагідно спустилися від плечей до зап’ясть дівчини. Від цього легкого руху серце Ані зайшлося шаленим стуком.

— Тобі наснилося щось погане? Розкажеш мені? — Данило уважно вдивлявся в її обличчя у напівтемряві кухні.

— Навіщо? — Аня підняла на нього очі.

— Хочу тебе заспокоїти. Бачу, що ти дуже засмучена… І трохи тремтиш.

— Просто тут підлога холодна, а я босоніж.

— Ходімо у вітальню, поговоримо там.

Взявши Аню за руку, Данило забрав зі столу її телефон з увімкненим ліхтариком та повів дівчину за собою до вітальні. Гроза розгулялася на повну. Кімнату постійно осяювали яскраві блискавки, гучно гримів грім. Дощ вистукував по склу шалений барабанний дріб, наче намагався пробитися всередину будинку. Данило посадив Аню на канапу.

— Розкажи мені про свій сон, — тихо промовив він, сідаючи поруч.

— Немає чого розказувати… Просто поганий сон. І мені трохи... незручно розповідати про це.

— Ти соромишся розказати мені?

Данило на секунду замовк, а потім взяв телефон Ані та вимкнув на ньому ліхтарик. Вітальня повністю поринула в темряву, яку іноді пронизували раптові спалахи блискавок з вулиці. Тепер Аня з Данилом не бачили облич одне одного. Але дівчина відчула, що Данило віддав їй телефон, а потім знову лагідно взяв її руку у свої теплі долоні.