Глава 14.

Захопивши сумочку та телефон, Аня затрималася біля дзеркала. Трохи поміркувавши, дівчина підвела губи помадою та нанесла на шию пару крапель парфумів, подарованих Ксюшею. Аня чітко розуміла, що їй не можна зближуватися з Данилом. Але після епізоду на кухні... Данило пообіцяв, що не скривдить її і Аня чомусь вірила йому. Вона бачила щирість у його очах. А ще бачила в них щось таке, від чого по її шкірі бігли мурашки, а глибоко всередині розповсюджувалося приємне хвилювання. Звичайно, він просто хоче по-дружньому спілкуватися з нею. Аня була реалісткою і навіть не сподівалася, що в неї може закохатися такий чоловік, як Данило. Але зараз Ані дуже хотілося бути гарненькою для нього. І хотілося, щоб Данило знову подивився на неї так, як дивився сьогодні на кухні. Навіть якщо вони ніколи не зможуть бути разом. Ані просто хотілося насолодитися цим відчуттям, ще хоч трохи затримати його в своєму серці. Щоб ці спогади зігрівали її після того, як вона назавжди поїде з будинку Ксюші та більше ніколи не побачить Данила.

Посміхнувшись своєму зображенню в дзеркалі, Аня спустилася на вулицю. Данило вже чекав її біля машини. Аня вкотре подумала, що його бурштинові очі неймовірно гарні. Від його погляду на серці одразу стає тепло та радісно. Данило відчинив перед нею передні дверцята машини, а потім сів за кермо. Аня пояснила йому, куди їхати. Дорогою вони розмовляли на загальні теми. Данило вирішив, що не варто квапитися з обіймами та поцілунками. Але треба проводити з Анею більше часу.  

— Дякую, що підвіз, — посміхнулася Аня, коли машина зупинилася біля кафе.

— Будь ласка, Ань. О котрій ти завершуєш працювати?

— О сьомій, а що?

— Заберу тебе після роботи.

— Навіщо? Я можу доїхати автобусом.

— Знову сперечаєшся? — Данило широко посміхнувся. — Можеш казати мені все, що завгодно. Але ввечері я тебе заберу.

— А раптом в офісі буде багато справ і тобі доведеться затриматися допізна?

— Продиктуй мені свій номер, — Данило дістав з кишені телефон. — Якщо буду затримуватися, я тебе попереджу.

Аня продиктувала йому свій номер, а потім відчинила дверцята машини.

— До вечора! — Данило посміхнувся. — Гарного тобі дня, Ань!

— Тобі теж! — дівчина вийшла на вулицю та попрямувала до будівлі кафе.

Аня переодягнулася в уніформу та вийшла до залу, де вже зібралася решта працівників — адміністраторка Аліна, касирка Віка та ще одна офіціантка Валя. На початку дев’ятої до кафе прибула і власниця закладу — Олександра Станіславівна. Вона завжди приїздила на початку робочого дня або ввечері. Стримано привітавшись з усіма, ця висока сорокап’ятирічна жінка з рудим волоссям та сірими очима попрямувала на кухню, зробила пару телефонних дзвінків, роздала вказівки кухарям, а потім сіла до свого сріблястого автомобіля та поїхала геть.

— Теж мені, цаца! — фиркнула Аліна. — Утримує пошарпане кафе на десять столиків, а вдає із себе велику бізнесменшу!

— Ну хоч зарплатню непогану платить, та й вчасно! — зітхнула Віка. — Хоч би сьогодні її синок не прийшов!

— Ніколи не бачила сина Олександри Станіславівни, — промовила Аня.

— О, то вважай, що тобі пощастило! — вигукнула Валя. — У мене після останньої зустрічі з ним залишився синець на дупі.

— У якому сенсі? — не зрозуміла Аня.

— А у тому сенсі, що синок цієї великої бізнесменши дуже полюбляє лапати дівчат у кафе своєї матусі! — промовила Аліна.

— Я тут вже чотири місяці працюю, але жодного разу не бачила його, — промовила Аня. — Який він?

— Звичайнісінький двадцятирічний юнак, має яскраво-руде волосся та сірі очі, — промовила Аліна. — Звати Денисом. А не бачила ти його тому, що батько оплатив йому навчання за кордоном. До матусі він приїздить лише на літні канікули. І щоразу чіпляється до нас.

— То чому ви це терпите? — здивувалася Аня.

— Ми пробували жалітися на нього Олександрі Станіславівні, а натомість почули, що ми самі спокушаємо її хлопчика на такі вчинки! — пояснила Аліна. — Ми намагаємося його ігнорувати. Не хочеться втрачати хорошу роботу через це ходяче непорозуміння. Якою б не була Олександра Станіславівна, а платить вона нам непогано. А її Дениско бешкетує тут лише влітку, можна перетерпіти. Ну вщипне він мене пару разів за м’яке місце і що?

Денис з’явився у кафе по обіді разом із другом. Валя виносила морозиво іншим відвідувачам, тому Аня зрозуміла, що сьогодні приймати замовлення у Дениса доведеться їй. Вона підійшла до його столика та промовила:

— Доброго дня! Що бажаєте замовити?

— Хм, а що є? — Денис зацікавлено оглядав дівчину.

— Рекомендую легкий овочевий салат з котлетою по-київськи. А з десертів можу запропонувати шоколадне морозиво або яблучний пиріг з корицею.

— Ммм, а ти що більше полюбляєш, кицю? — Денис простягнув руку, поклавши долоню трохи нижче спини дівчини. — Знаєш, ти сама як десертик!

Аня різко відійшла від столика, відчуваючи огиду. Треба тримати себе в руках.

— Не бачив тебе тут раніше, — промовив Денис. — Як звати?

— Анна. То що будете замовляти?