Глава 11.

Трохи пізніше Ксюша познайомила Аню з Федором Богдановичем. Він був чоловіком Антоніни Михайлівни, виконуючи функції садівника та доглядача прибудинкової території. Федір Богданович теж сподобався Ані, він здався дівчині дуже милим.

— Антоніна Михайлівна та Федір Богданович теж живуть у цьому будинку? — запитала Аня у подруги.

— Ні, вони мешкають в окремому будиночку, за садом. Він невеликий, але в ньому є все необхідне. Тато дуже цінує їх, але вважає, що прислуга не повинна жити під одним дахом з господарями.

— А твій тато знає, що ти запросила до себе в гості дівчину, яка підробляє офіціанткою в кафе? Якоюсь мірою я теж належу до прислуги.

— Не кажи дурниць, Ань! Мені немає різниці, де ти працюєш! Це ніяк не впливає на моє ставлення до тебе. Ти ж моя найкраща подруга! І знаєш… Я б була зовсім не проти, якби Антоніна Михайлівна та її чоловік жили у нашому будинку. Та мені здається, що їм самим було б ніяково від цього. 

Ксюша провела Аню до її кімнати та на деякий час залишила дівчину саму, щоб вона розпакувала речі. Аня швидко розклала свій одяг по полицях величезної шафи. У кімнаті також було зручне ліжко, письмовий стіл біля вікна та маленький столик для косметики із дзеркалом. Ані сподобалося тут, дуже затишно та тихо. Поставивши свій ноутбук на стіл, дівчина підійшла до вікна та визирнула на вулицю. 

Вікно виходило на задній двір будинку. Під ним було видно той самий басейн, де Аня мало не втопилася пару тижнів тому. А трохи далі зеленів великий сад, за яким дівчина побачила дах маленького будиночка Антоніни Михайлівни та її чоловіка. Через пару секунд біля басейну з’явився Данило. Тепер він був лише у плавках. Аня замилувалася його гарним тілом, помітивши на його грудях татуювання у вигляді старовинного круглого годинника. Данило підійшов до басейну та плавно стрибнув у прозору воду. 

У Ксюші дуже привабливий брат. Цікаво, він теж вважає, що прислуга не повинна жити під одним дахом з господарями? Аня зітхнула та відійшла від вікна. Вона забагато думає про Данила, так не можна. Цьому чоловіку набагато краще підходить та Юля, про яку розповідала Ксюша. І те, що Данило одного разу підвіз її після вечірки зовсім не означає, що він має до неї якийсь інтерес.

Аня переодягнулася в короткі шорти та футболку. Згодом Ксюша повернулася до неї. Дівчата спустилися на перший поверх та вийшли на задній двір. Аня звернула увагу, що біля басейну тепер нікого не було. Мабуть, Данило вже пішов до кабінету батька або у свою кімнату. Цікаво, де в цьому будинку його кімната? Аня роздратовано обірвала хід своїх думок. Навіщо їй ця інформація? Годі, треба припиняти думати про цього красеня!

Антоніна Михайлівна вже накрила стіл в альтанці у дворі та відзвітувала Ксюші, що вечеря готова. Дівчина попросила її поки що не подавати страви, бо хотіла дочекатися Іллю. Ані дуже захотілося трохи прогулятися в саду. Вона вже збиралася запропонувати подрузі скласти їй компанію, коли у Ксюші задзвонив телефон. Валентина Дмитрівна та Володимир Олександрович вже прилетіли на курорт і тепер телефонували доньці, щоб поділитися першими враженнями від відпочинку. Аня залишила Ксюшу розмовляти з батьками та рушила в сад сама.

Яскраве літнє сонце вже потроху схилялося до обрію, а гаряче, розпечене за день повітря поступово охолоджувалося, ставало свіжішим та прозорішим. Аня повільно йшла вузенькою стежкою між дерев та посміхалася. Влітку за містом набагато приємніше. Тут так тихо. А повітря вже дихає вечірньою прохолодою та дивовижним спокоєм. У саду були різноманітні дерева — яблуні, вишні, сливи, абрикоси. Аня подумала, що Антоніна Михайлівна, мабуть, варить смачнюще варення з усіх цих плодів. Треба буде спитати у неї про це.

Аня гуляла в саду хвилин десять, насолоджуючись магією тихого літнього вечора. Та раптом думки дівчини були перервані знайомим гарчанням, яке долинуло з-за яблуні з розлогими вітками. Аня трохи підскочила на місці від несподіванки, повернула голову та побачила Честера. Прокляття, знову?! Ну чому цей собака так спокійно бігає по всій території?! Хоча, чому б Ксюша закривала Честера у вольєрі? Цей пес її улюбленець. І він, мабуть, не зачіпає тут нікого, бо всіх знає. От тільки Аня для нього все ще чужа. Дівчина завмерла на місці, щоб не дратувати собаку. А Честер дивився на неї та продовжував тихенько гарчати.

— Не бійся, він не чіпатиме тебе! — почувся за спиною Ані спокійний голос Данила. — Честер, сидіти!

— Здається, він сердиться, — промовила Аня, спостерігаючи за тим, як пес повільно сідає на зелену траву та не маючи сміливості повернути обличчя до Данила.

— Ні, він просто ображений на тебе за те, що ти його боїшся, — Данило підійшов до дівчини та став поруч із нею. — Чому ти так боїшся собак?

— Я не боюся собак! — Аня нарешті повернула до нього обличчя, зустрівшись поглядом з веселими бурштиновими очима. — Але після того епізоду біля басейну… Здається, наше з Честером знайомство не склалося одразу.

— Це тому, що вас ніхто не знайомив. Зараз ми це виправимо. Честер, до мене!

— Не треба! — побачивши, що пес піднявся з трави та біжить до неї, Аня несвідомо сховалася за спину Данила, вчепившись за його плече.

— Ти житимеш тут два тижні, — Данило повернувся до неї боком та посміхнувся. — Не можна, щоб ти боялася Честера. Він же постійно бігає по території. Ви з ним повинні потоваришувати.

— Мені здається, що я йому не подобаюся.