Глава 10.

Настав понеділок. Прокинувшись зранку, Аня з насолодою дозволила собі трохи довше повалятися в ліжку. Нарешті сесія позаду, розпочалися літні канікули. Звісно, іноді треба їздити на роботу в кафе, але в цілому можна трохи розслабитися та відпочити. 

Зараз Ані дуже хотілося, щоб у її одноманітних сірих буднях з’явилося щось нове, світле та гарне. Наприклад, кохання! Добре було б закохатися, ходити на побачення, як всі інші нормальні дівчата. От тільки Аня так само не хотіла ходити на побачення будь з ким. Це має бути чоловік, який сподобається їй з першої зустрічі. Привабливий, щирий, веселий… Такий, як старший брат Ксюші, наприклад. Аня роздратовано обірвала свої думки про Данила, які останнім часом все частіше виникали у її голові.

Ксюша приїхала до будівлі гуртожитку одразу після того, як відвезла батьків в аеропорт. Побачивши валізи Ані, вона округлила очі від здивування:

— Ань, це всі твої речі? Та я коли на відпочинок їду, у мене й то більші валізи!

— А мені не потрібно багато одягу, — знизала плечима Аня. — І частину речей я залишила в комірчині Тетяни Володимирівни, щоб не тягати їх з собою.

— Неправильна ти дівчина! — засміялася Ксюша. — Гарного одягу багато не буває. До речі, ти не проти, якщо ми спочатку поїдемо на шопінг, а вже потім до мене додому? У торговому центрі з’явилися такі класнючі сукні!

— Ну добре, їдьмо! А коли перейдемо до занять?

— Фу, я зовсім забула про це! Давай завтра, гаразд? Сьогодні у нас шопінг та переїзд.

— Ну добре, але завтра ми почнемо займатися з самого ранку. Ще не вистачало, щоб ти вдруге завалила іспит!

Дівчата поїхали до торгового центру. Ксюша витратила на вибір одягу декілька годин, мандруючи від одного магазину до іншого. Аня часто ходила з подругою на шопінг, тому звикла до таких марафонів. Потім вони поїли морозива у кафе та рушили додому. Коли автомобіль Ксюші заїхав до просторого двору перед будинком її батьків, на годиннику була майже сьома. Аня одразу помітила у дворі машину Данила та відчула дивне внутрішнє хвилювання. Вони з Данилом не бачилися з того самого вечора, коли познайомилися.

— О, здається, мій братик знову приїхав по якісь документи! — вигукнула Ксюша, вистрибуючи з машини та відчиняючи багажник.

Аня підійшла до багажника та поклала руку на одну зі своїх валіз, збираючись витягати її. Раптом вона почула позаду себе легкі кроки, а ще через секунду на її талію лягли теплі чоловічі руки, які трохи відсунули Аню від машини. Дівчина озирнулася і побачила Данила у білій футболці та джинсах. 

— Привіт, дівчата! — посміхнувся він. — Ань, не тягай важкі валізи! Давай, я допоможу!

— Привіт, Данило! — Аня відчула, що їй раптом стало трохи бракувати повітря.

— Данило? Ти знову приїхав щось взяти в кабінеті батька? — запитала Ксюша. 

— Ні, сестричко! — Данило легко витягнув з багажника валізи Ані та поставив їх на землю. — Я подумав, що у таку спеку мені буде приємніше пожити тут! У батьків є басейн за будинком, можна щовечора плавати після роботи. Та й за тобою треба трохи наглянути, щоб ти гарненько готувалася до іспиту! Тому наступні два тижні я житиму з вами, дівчата!

Почувши його слова, Аня завмерла на місці. На секунду їй здалося, що її серце зараз вискочить з грудей та кинеться тікати геть звідси. Данило житиме разом з ними? Якщо так, то чи варто їй тут залишатися? Але, якщо не залишитися, то куди піти? В гуртожитку завтра починається ремонт. Можливо, пошукати ще когось, у кого можна пожити перший час? Але хто прийме її до себе? Та й з Ксюшею вже є домовленість про підготовку до повторного іспиту. Доки Аня намагалася хоч трохи впорядкувати свої думки, Данило легко підхопив обидві її валізи та потягнув у будинок. Мозок дівчини на автоматі відзначив, що цей чоловік не лише гарний, а ще й сильний. Аня пам’ятала, що ледь могла підняти одну валізу обома руками.

— Ксюш, яку кімнату ти підготувала для Ані? — запитав Данило у сестри, озирнувшись до неї через плече.

— Ту, що поруч із моєю, — з посмішкою відповіла йому Ксюша. — Обережніше з багажем моєї подруги, братику!

Коли Данило зник всередині будинку, Ксюша уважно поглянула на Аню та посміхнулася.

— Ань, ти чого така перелякана? - весело запитала вона.

— Я не перелякана, просто… — Аня зробила глибокий вдих та чесно зізналася. — Мені буде ніяково жити під одним дахом з твоїм братом.

— Чому?

— Він же чоловік. Я не звикла жити поруч із чоловіком. Якось це… неправильно.

— А хочеш, я його вижену?! — весело запропонувала Ксюша. — У Данила є своя квартира! Відправимо його жити туди!

— Це ж будинок ваших батьків, Ксюш! Буде неправильно його виганяти звідси через мене. Можливо, це мені краще пожити десь в іншому місці?

— Е ні, про це я навіть сперечатися з тобою не буду, подруго! У нас підготовка до іспиту, забула? А стосовно Данила… Він днями на роботі. Ми майже не бачитимемо його, ти сама в цьому переконаєшся.

— Справді? — Аня відчула сум від думки, що житиме в одному будинку з Данилом, але не бачитиме його.

— Що це? Я чую нотки розчарування у твоєму голосі? — Ксюша уважно дивилася на подругу. — Тебе засмучує, що ти будеш рідко бачити мого брата?