Глава 8.

Аня вийшла зі своєї кімнати, збираючись йти на консультацію перед екзаменом та почала замикати двері. Повз неї проходили інші студентки, але увагу дівчини привернула інша постать. Біля дверей, що вели на сходи з’явилася сама завідувачка гуртожитку Тетяна Володимирівна. Ця доброзичлива сорокарічна жінка з округлими формами та приємною посмішкою завжди викликала в Ані симпатію, але було дивно побачити її тут посеред дня. Тетяна Володимирівна не мала звички ходити по поверхах, надаючи перевагу своєму маленькому, затишному кабінету. Але зараз вона йшла до Ані.

— Доброго дня, Аню! — промовила Тетяна Володимирівна з посмішкою. — Ти кудись поспішаєш?

— Доброго дня, Тетяно Володимирівно! — ввічливо відповіла їй Аня. — У мене консультація через півгодини, але ще є трохи часу, Ви щось хотіли?

— Так, дитино! Маю до тебе розмову. Не хвилюйся, надовго я тебе не затримаю.

— Що за розмова? — Аня відчула занепокоєння.

— Скажи, Ань, ти плануєш жити у своїй кімнаті все літо?

— Так, ви ж знаєте… Мені немає куди подітися. А ще у мене робота влітку.

— Дитино, тут така справа! — Тетяна Володимирівна зробила паузу. — Нам нарешті виділили гроші на ремонт. І на час його виконання з гуртожитку треба виселити всіх студентів. Ремонт буде масштабним…

— То мене виселяють?! Але ж… Куди я піду?

— Я розумію твоє становище, тому й прийшла до тебе особисто, — співчутливо подивилася на неї завідувачка. — Повір, я теж не маю вибору. Ремонт триватиме півтора місяця. Це тимчасово, дівчинко! Але на цей час тобі треба кудись переїхати. Можливо, у тебе є друзі, у яких ти б могла пожити?

— Друзі є, але… Я не знаю, чи захочуть вони, щоб я жила у них. До того ж, багато хто з моїх друзів збирався їхати на відпочинок влітку…

— І все ж таки… Ань, подумай гарненько. Це всього лише півтора місяця. Можливо, ти б могла знайти квартиру на цей час?

— Але ж… У мене немає на це грошей, — Аня замовкла, вона зовсім не бажала жалітися. — Коли я мушу звільнити кімнату?

— Крайній термін — через тиждень.

— Добре, я спробую щось придумати. Дякую, що попередили завчасно.

Аня вийшла на вулицю та рушила до будівлі університету. Тетяна Володимирівна ошелешила її цією звісткою. Але Аня розуміла, що їй таки доведеться щось придумати. І думати треба швидко, бо часу зовсім мало. Дівчина прийшла до потрібного кабінету та увійшла всередину. До початку консультації залишалося ще близько десяти хвилин, тому на місці була лише половина групи. Привітавшись з усіма, Аня сіла за парту біля вікна та замислилася. Через декілька хвилин до кабінету забігла Ксюша. Побачивши Аню, вона підійшла до неї та сіла поруч.

— Привіт! — промовила Ксюша. — Фух, я думала, що не встигну. На дорогах жахливі затори!

— Привіт! — відповіла Аня, намагаючись відволіктися від невеселих роздумів. — Ти саме вчасно!

— Я взагалі не розумію, чого приїхала, — зізналася Ксюша. — Я все одно знаю, що не складу цей іспит з курсу цивільного процесуального права.

— Іспит післязавтра, ще є час.

— Та мені потрібно пару тижнів, щоб розібратися з усім цим! А ще потрібен гарний репетитор, який допоможе... Слухай, Ань! А може мені найняти тебе як свого репетитора? Я щедро тобі платитиму за те, щоб ти вклала потрібні знання у мою непутящу голівоньку!

— Ксюш, звісно, що я з радістю допоможу тобі. Але грошей за це не візьму. Ти ж моя найкраща подруга! А з друзів гроші брати не можна.

— Але ж… Ти не мусиш мені допомагати безкоштовно!

— Я допомагатиму тобі безкоштовно або не допомагатиму взагалі.

— Ти витрачатимеш свій час на мене. Я мушу тобі за це платити!

— Тему закрито, Ксюш! Я не візьму з тебе грошей!

— Ань, ну ти й вперта! — обурилася Ксюша, а потім міцно обійняла подругу. — Але я все одно тебе люблю! Гаразд, домовилися! Повторне складання іспиту, мабуть, призначать тижні через два. У нас буде час підготуватися. Тільки незручно, що мені треба буде до тебе їздити в гуртожиток.

— Як раз в гуртожиток тобі не треба буде їздити, — Аня опустила очі.

— Ань, у тебе щось трапилося? — Ксюша помітила сумні очі подруги. — Розповідай! Чого ти така засмучена?

— У нашому гуртожитку через тиждень починається ремонт. Мені треба кудись переїхати на цілих півтора місяця, а я не знаю куди.

— То це не проблема, Ань! Можна орендувати квартиру!

— За що, Ксюш? У кафе мені видадуть зарплатню лише через два тижні. Та й на пошук квартири потрібен деякий час, а у мене максимум декілька днів.

— Слухай… — Ксюша схопила її за руку. — А це ідея! Чому б тобі не пожити у мене?

— Сумніваюся, що твої батьки зрадіють моїй появі.

— Мої батьки через чотири дні їдуть до Греції на відпочинок. Їх не буде цілий місяць. Я залишуся в будинку сама. Якщо ти не бажаєш, щоб я тобі платила за репетиторство, то дозволь мені хоча б так віддячити тобі за твою допомогу. До того ж, так нам буде зручніше займатися!

— Це якось незручно.