Глава 7.

Після прохолодного завершення травня настало спекотне літо. Данило сидів у своєму кабінеті, коли у двері тихенько постукали. Через секунду на порозі з’явилася секретарка Мар’яна у строгій офісній сукні.

— Данило Володимирович! Ваш батько просить вас зайти до його кабінету.

— Він не сказав навіщо?

— Ні. Але додав, що у нього гості, яким ви неодмінно зрадієте.

Данило кивнув дівчині та поспішив до батька. Пройшовши повз його секретарку Поліну, він спокійно відчинив двері до кабінету генерального директора. І одразу ж побачив свого батька Володимира Олександровича у товаристві усміхненого Сергія Павловича та Юлі. Посмішка Данила стала ще ширшою, він бадьоро рушив назустріч гостям.

— Доброго дня! Які люди в нашому офісі! — промовив він.

— Данило, привіт! — Юля широко посміхнулася. — Дуже рада тебе бачити!

— Я теж, Юль! — Данило підійшов до дівчини та обережно поцілував її в щоку, зустрівшись поглядом із її веселими синіми очима. — Ти неймовірно виглядаєш!

— Дякую! — Юля сором’язливо опустила очі, поправляючи довгі чорні локони, які гарно спадали по її тендітних плечах, прикритих легкою літньою сукнею.

— Ох, Данило, зовсім ти збентежив мою дочку! — весело вигукнув Сергій Павлович. — Привіт, синку! Як твої справи?

— Чудово, дякую! — посміхнувся Данило.

— Данило, а наші гості приїхали сюди не просто так, — приєднався до розмови Володимир Олександрович.

— Так, ми до вас із запрошенням! — діловито промовила Юля. — Післязавтра у тата день народження і ми приїхали запросити вас на святкову вечірку!

— Я б волів не влаштовувати з цього приводу таке грандіозне свято! — засміявся Сергій Павлович. — Але Юля вперто повторює, що мої п’ятдесят п’ять років треба святкувати з великим розмахом.

— Тату, це ж така серйозна подія! — вигукнула дівчина. — Має бути вечірка!

— Знаю, знаю… — зітхнув Сергій Павлович. — Ну то як друзі? Ви прийдете?

— Ти ще питаєш, Сергію? — вигукнув Володимир Олександрович. — Звісно, ми з дружиною прийдемо. Та й Данило з Ксюшею теж з радістю завітають на твоє свято! У Ксюші зараз сесія в університеті… Але я думаю, що вона теж знайде час!

— Авжеж, ми прийдемо! — кивнув Данило.

— Чудово! — посміхнулася Юля. — Ми будемо дуже раді вас всіх бачити! А тепер… Тату, ти ж пам'ятаєш, що через пів години у нас із тобою ділова зустріч?

— Так, доню! — кивнув Сергій Павлович. — Нам дійсно час їхати.

— А що за ділова зустріч? — погляд Володимира Олександровича одразу став зацікавленим.

— Та нічого особливого! — пояснила Юля. — Зустріч із потенційними постачальниками.

— Фух! — Володимир Олександрович демонстративно видихнув. — А я вже думав, що ви знайшли іншого партнера для майбутньої співпраці!

— За це не хвилюйся! — заспокоїв його Сергій Павлович. — Я маю намір співпрацювати лише з тобою, друже! Та й Данило з Юлею чудово знаходять спільну мову. Коли ми з тобою зберемося на пенсію та передамо бізнес нашим дітям, вони продовжать спільними зусиллями вести нашу справу. Вірно я кажу, доню?

— Авжеж, тату! — посміхнулася Юля. — Керівник з мене поганенький, я більше спеціалізуюся на маркетингу… Але з допомогою Данила наша компанія точно не збанкрутує!

— Чекатимемо вас на вечірці! — Сергій Павлович ще раз потиснув руку Данилу та Володимиру Олександровичу. — Місце проведення без змін, друзі. Ви ж знаєте, що Юля завжди влаштовує вечірки в одному і тому ж самому закладі!

— Дякуємо за запрошення! — Данило знову поцілував Юлю у щоку. — Побачимося післязавтра!

Володимир Олександрович провів гостей до виходу з кабінету, а потім причинив за ними двері та звернувся до сина:

— Як думаєш, Сергій дійсно підпише з нами цю угоду?

— Він же сам сказав, що готовий співпрацювати, — Данило уважно спостерігав за батьком. — Ти знаєш його вже багато років, ви довіряєте одне одному. Я впевнений, що все буде добре!

— Ми з ним дійсно знайомі вже багато років, але… — Володимир Олександрович зробив паузу. — Коли мова йде про об’єднання капіталів, то цього може бути недостатньо. Сергій бачить, що Юля не зможе самостійно керувати такою компанією, тому й шукає надійного партнера. І найкраще було б, якби наші фірми поєдналися не лише на папері. Якщо ти одружишся з Юлею, то Сергій остаточно відкине всі сумніви.

— Тату, ми вже говорили про це…

— Сину, я тебе не розумію! Юля розумна, гарна, приємна, весела. Чого тобі ще потрібно від майбутньої дружини?

— Юля чудова і мені приємно проводити з нею час. Але я не кохаю її.

— Хіба це так важливо, якщо тобі приємно бути з людиною?

— Мені здається, що Юля варта чоловіка, який дійсно її кохатиме.

— Дурниці! Ти міг би зробити її щасливою. Тобі вдається робити їй компліменти, а вона трохи червоніє щоразу, коли ти цілуєш її в щічку.

— Але я не кохаю її! І обманювати Юлю, що я маю до неї почуття було б надто підло. Я не можу так вчинити з нею.