Пролог.

Твір є об'єктом авторського права.
Для републікації твору або його фрагменту потрібно отримати
безпосередній дозвіл автора.

Наталія швидко крокувала вулицею, тримаючи за руку п’ятирічну доньку. Треба йти швидше, щоб не передумати. Та вона й не може передумати, бо все вже зроблено. Похмурий осінній день був вітряним та холодним. Інколи накрапав дрібний дощ. У таку погоду добре сидіти вдома та пити гарячий чай з лимоном. Але Наталія мусила зробити сьогодні те, що запланувала. Треба довести справу до кінця, інакше вона ніколи не наважиться. Що тоді станеться з її дівчинкою? Кому вона буде потрібна? А цей дитячий будинок наче непоганий. 

Позаду було декілька судових засідань. Наталія швидко оформила юридичну відмову від доньки та отримала рішення суду, за яким її було позбавлено батьківських прав. Ще до цього жінка ретельно вивчила інформацію про всі дитячі будинки міста. І саме цей заклад сподобався їй найбільше. Під час свого попереднього візиту сюди Наталія навіть попросила у директриси дозволу поглянути на інших вихованців. Всі чисті та доглянуті. Видно, що про дітей тут дбають. І Наталія вирішила, що віддасть доньку саме сюди… Доки вона ще здатна самостійно обирати місце для своєї дівчинки. Це буде правильно. Та все ж від думки про те, що назад вона йтиме вже сама викликала у серці Наталії пекучий біль, а її глибокі чорні очі одразу наповнювалися сльозами. Чому життя таке несправедливе? І чому її маленька темноволоса принцеса мусить рости зовсім сама, не маючи нікого з рідних?

— Мамо, я не хочу гуляти! — промовила дівчинка, поглянувши на Наталію. — Ходімо краще додому. Тут так холодно!

— Нічого, Ань! Ми вже прийшли, — Наталія міцніше стиснула маленьку ручку доньки та зупинилася перед сірою будівлею дитячого будинку.

— Мамо, а що це за дім? — запитала Аня.

— Тут живуть інші дітки, доню.

— А ми з тобою теж будемо жити тут?

— Тут можуть жити лише дітки, сонечко. Мені тут жити не можна.

 — Тоді я теж не хочу тут жити! — впевнено промовила дівчинка. — Ходімо додому. Мені не подобається цей будинок!

— Ні, маленька, нам треба йти всередину. На нас вже, мабуть, чекають.

Аня не хотіла заходити, тому почала впиратися. Наталія присіла перед нею навпочіпки та міцно пригорнула доньку до себе. Вона мусить востаннє обійняти свою маленьку принцесу. Більше Аня ніколи не побачить свою маму! Наталія відчувала, що от-от не витримає. Вона готова була підхопити доньку на руки та якомога швидше бігти геть звідси. Страшенно хотілося повернутися з Анею додому, зробити гарячий чай, залізти під ковдру та довго читати дівчинці її улюблені казки. Але що потім? Ні, треба довести справу до кінця!

Наталія змусила себе випустити Аню з обіймів та майже затягла її за собою всередину. А потім впевнено рушила до кабінету директриси. Зупинившись перед дверима, вона ввічливо постукала та увійшла всередину. І одразу ж побачила перед собою директрису та її заступницю. Директрису звали Олена Василівна. Ця жінка мала приємний голос та добрі очі. Наталія не могла точно визначити вік Олени Василівни, але вже точно за шістдесят. Заступниця була трохи молодшою — ледь за п'ятдесят, але її імені Наталія згадати не змогла. А ще вона помітила, що Аня одразу притихла та міцніше стиснула її тремтячу руку своїми маленькими пальчиками. Господи, чому ж так важко?

— Доброго дня, — видавила з себе Наталія. — Я привела свою доньку та принесла документи.

— Доброго дня, пані Наталіє! — посміхнулася до неї директриса. — То ви все ж таки не передумали?

— Я не можу передумати! — заперечила Наталія, поклавши на стіл теку з документами. — У мене немає вибору. До того ж… Суд вже позбавив мене батьківських прав.

— Як звати дівчинку? — запитала заступниця директриси.

— Її звати Аня.

— Привіт, Аню! — заступниця директриси присіла перед дівчинкою навпочіпки та посміхнулася. — Мене звати Маргарита Степанівна. Познайомимося з тобою?

Аня насторожено подивилася на жінку та міцніше притулилася до матері, продовжуючи тримати її за руку.

— Невже у вас немає зовсім нікого, хто міг би подбати про дівчинку? — промовила Олена Василівна, вдивляючись в бліде обличчя Наталії.

— З мого боку немає нікого, хто подбає про неї краще за вас, — Наталія відчувала, що починає плакати. — Та й батько Ані ніколи не визнавав її тож… Я хочу, щоб вона була тут.

— Мамо, я хочу додому! — Аня почула останні слова матері та стривожилася.

— Будь ласка, заберіть її! — вигукнула Наталія в розпачі. — Я не хочу, щоб вона була поруч зі мною! Аня не повинна бачити, як...

З цими словами жінка почала швидко розтискати маленькі пальчики Ані, які міцно чіплялися за її долоню. Дівчинка розгублено дивилася на Наталію, а у її маленьких чорних очах читався холодний переляк. Зрозумівши, що матір має намір покинути її тут, Аня з відчаєм вчепилася за її одяг та голосно крикнула:

— Мамо, не віддавай мене їм! Будь ласка, мамо… Я буду слухняною, обіцяю!

— Заберіть її! — схлипнула Наталія.

Аня почала голосно плакати, хапаючись руками за матір. Але Наталія рішуче відчепила дівчинку від себе та легенько штовхнула її до Маргарити Степанівни. Та швидко схопила Аню обома руками, не даючи їй змоги знову вчепитися за матір. Наталія більше не могла дивитися на це, тому розвернулася та кулею вилетіла з кабінету директриси.