ЕПІЛОГ

БЛУМ ЛАВЛІ:

Минуло два тижні з того часу, як Дейв потрапив у лікарню. Ще ніколи в житті я не шкодувала так про свої слова, як зараз. Якби я знала, що цей безсовісний некромант додумається чотирнадцять днів тікати від мене та ховатися по всьому місту, відправляючи при цьому повідомлення, що досі мене кохає — я б його прибила ще в домі Біла. А так, після чергового повідомлення забралася нишком в його маєток та чекала його приходу в робочому кабінеті. Щось мені підказувало, що він тут бував значно частіше, ніж в ліжку. 

Не знаю, скільки часу минуло, перш ніж двері ледь чутно скрипнули і на порозі опинився цей нахаба, своєю власною персоною. 

— Блум…? — здивовано витріщився він на мене своїми сталевими очима, поки я повільно здіймалася з нагрітого крісла. — Що ти тут робиш…?

— Роздумую над тим, яким способом тебе зручніше буде прикінчити, — щасливо посміхнулася йому кровожерливою посмішкою. — А що ти так злякався, любий? Невже ти не радий мене бачити? 

— Радий? — Дейв зачинив за собою двері так обережно, ніби боявся, що від різкого звуку я розсиплюся, або, що куди ймовірніше, кину в нього чимось важким. Він повільно перевів погляд з мого обличчя на власне крісло, далі — на стіл, завалений магічними контрактами з останніх запитів, а потім знову зупинився на мені. На його губах з’явилася та сама фірмова нахабна посмішка, від якої в мене зазвичай починали свербіти кулаки. — Рідна моя, я настільки радий тебе бачити, що готовий кинутися на коліна...  Через тиждень. 

— Навіть не думай, Сакреде, — я зробила крок уперед, спостерігаючи, як він інстинктивно намагається відступити на міліметр назад, але впирається спиною у важку дубову стулку. — Я за тобою вже тиждень бігаю по кладовищах та закинутих маєтках. Ще раз втечеш і я прикую тебе до ліжка. Невже померти від рук примари значно приємніше ніж зустрітися зі мною?

— Я просто хотів, щоб у тебе не залишилось жодних сумнівів,  — його брова звабливо здійнялася, а в очах спалахнули ті самі небезпечні іскри, які змушували моє серце пропускати удари. Він звів руки на грудях, хоча впевненості в цій його позі було менше, ніж у моєму терпінні. —  Що скажеш, вийшло?

— Вийшло, — м’яко посміхнулася. — Тепер я точно знаю, що ти бовдур.

— Закоханий в тебе, бовдур, — доповнив він та сунувся на зустріч, обіймаючи мене зі всієї сили. — Який теж жахливо скучив за тобою. 

Його обійми були саме такими, якими я їх уявляла й водночас боялася втратити всі ці тижні: міцними, трохи гарячими й до біса заспокійливими. Усередині щось важливе нарешті стало на своє місце. Я втиснулася обличчям у його плече, вдихаючи знайомий запах озону, старої шкіри та тепла. Пальці самі собою заплуталися в його срібному волоссі, з силою притискаючи ближче до себе.

— Не смій більше так робити, — прошепотіла я йому в шию, відчуваючи, як по шкірі біжать комахи від кожного його дотику. — Якщо ти ще хоч раз вирішиш пограти в хованки з некромантським розшуком, я особисто влаштую глобальну катастрофу, щоб ти прийшов впокоювати всіх мерців й ми точно перетнулися. А потім здеру з тебе ще добрячі відсотки. 

— Згоден на будь-які умови, Блум, — хрипко відповів він, а потім його руки ковзнули нижче, підхоплюючи мене за талію.

Я навіть писнути не встигла, як уся моя погроза розсипалася на шматки через те, що Дейв одним плавним рухом відірвав мене від підлоги й посадив просто на край широкого дубового стола серед розкиданих паперів і кавових чашок. Він опинився між моїх ніг, затискаючи мене своїм тілом так надійно й невідворотно, ніби ми були єдиним цілим. Його погляд потемнішав, втративши будь-яку іронію. Тільки бажання, спека і та відчайдушна ніжність, яку він зазвичай ховав за бронею сарказму.

Десь на межі свідомості, крізь стукіт серця, я відчула якийсь дивний холодок у кутку кабінету та різко відсторонилася, важко дихаючи. Мій погляд зачепився за   темний куток кабінету, де зазвичай завжди стояв батько Дейва. 

— Щось не так...? — хрипко почав він, але я вже торкнулася пальцем його губ, закликаючи замовкнути.

Простір згустився, утворюючи ледь помітний силует, який м'яко випромінював тепле, майже золотаве світло. Фігура старшого чоловіка в такому ж старомодному піджаку, з якогось дива дуже схожому на манеру триматися самого Дейва, мовчки стояла біля шафи з книгами. На його напівпрозорому обличчі блукала спокійна, горда і дуже задоволена усмішка батька, який нарешті переконався, що його впертий син знайшов своє щастя.

— Здається, твій батько вирішив перевірити, чи ми тут часом не рознесли його улюблений кабінет, — тихо сказала я, відчуваючи, як у грудях стає тепло. — Якого біса я бачу його…?

Дейв повільно повернув голову, дивлячись у той куток. На секунду його сталеві очі стали зовсім м'якими, а на губах з'явилася та сама рідкісна, справжня посмішка, яку бачили одиниці. Він ледь помітно кивнув силуету, ніби прощаючись із кимось дуже близьким, і фігура в кутку повільно, без жодного звуку, розчинилася в ранковому сонячному світлі, що пробивалося крізь вікна.

— Гадаю, що він хотів попрощатися з тобою, перш ніж піти на світло, — прошепотів Дейв, а потім його погляд знову різко повернувся до мене, палаючи ще більшою жагою. — Гадаю, що сьогодні найщасливіший день в моєму житті. 

— Ти неможливий, Сакреде… — видихнула я з посмішкою. — Твій батько розвіявся, а ти радієш… Хоч би на мить вдав, що тобі шкода його.

— Він залишив мене у надійних руках, — прошепотів Дейв у мої губи, перш ніж продовжити почате. Сильні руки знову підхопили мене, здіймаючи вгору. Світ навколо остаточно звузився до сірих очей, котрі не відривалися від мене ні на мить. — Тому менше думай про це і краще обійми мене. Твій контракт ще не закінчився.

— Корисливий некромант, — розсміялася від його нахабності.

— Кохана фея, — прошепотів він у мої губи, перш ніж знову залишити на них поцілунок. 

 Напевно так й виглядало щастя. Міцні обійми, які згідно з контрактом, мали продовжуватися цілу вічність. І я щиро сподівалася, що так воно й буде.