Розділ 4

А дощ все лив та лив. Вона не знала, куди біжить і навіщо так поспішає туди. Думки її були далеко в дитинстві, тоді, коли люди так само ненавиділи її, коли били, а матері вже не було. Тоді їй здалося, що за нею приглядає хтось інший, той, хто пригортає до себе, вкриваючи крилами…

Марина не пам’ятала, як дійшла до хати біля лісу, як стояла біля двору. Дощ все лив, а вона стояла, боячись підійти до дверей та дивитися в очі людині, котра її попереджала. Дівчина навіть не знала його імені, проте серце підказувало, що саме ця людина їй допоможе.

Набравшись сміливості, Марина підійшла ближче до дверей, поклавши руку на них. Постукати вона все ж таки не могла. Сльози бігли з очей. Холодний вітер пронизував її наскрізь. Вона тремтіла від холоду, проте не дозволяла собі стукати у двері. Дощ продовжував лити, перетворившись вже на льодяне каміння, що било її тіло. Ніч лякала своєю темрявою.

На мить їй здалося, що двері почали відчинятися. Марина розплющила очі. Темна чорна брама ночі виднілася через відчинені двері. Скрип завіси розчинився серед шуму доща. Дівчина стояла й дивилася на темний силует, що з’явився перед нею. Сльози все котилися, але тепер з новою силою.

Обличчя хлопця видно не було, проте вона відчувала якесь дивне тепло, що він випромінював, неначе сонечко. Парубок обережно наблизився, ніжно обійнявши Марину. Вона не відчувала відрази чи якогось дискомфорту, натомість було відчуття приємного спокою та тепла в серці.

Без жодного слова юнак завів її в хатину та посадив на лаві біля стола. Дівчина не розуміла, що відбувається: дивне відчуття, схоже на сон або туман, накрило її з головою. Марина не помітила, коли парубок підійшов до неї: вона лише відчула, як той легенько доторкнувся до її чола.

– Ти, здається, занедужала, поки бігла під дощем. Сідай біля печі: потрібно зігрітися, – саме тоді втома здолала її, зануривши в забуття. – Невже знову? – він усміхнувся, перенісши дівчину до теплої печі.

Ось так хлопець піклувався про хвору, поки вона відпочивала.