Глава 12

               Звичайний день Олександра

Я прокинувся від того, що Лайма сиділа в мене на грудях.

Просто сиділа.

Дивилася прямо в очі й навіть не думала відходити.

Я розплющив одне око.

— Лаймо...

Вона не поворухнулася.

— Ну серйозно?

Хвіст один раз ударив мене по руці.

— Я ще хочу спати.

Лайма нахилила голову.

— Тобі їсти?

Одразу нявкнула.

— Ага. Значить, тільки заради цього ти мене й розбудила.

Вона зіскочила з ліжка.

Я усміхнувся.

— Егоїстка.

Телефон показував 06:17.

Я сів на край ліжка, провів долонями по обличчю і кілька секунд просто сидів. У кімнаті було напівтемно, тільки сіре світло ранку просочувалося крізь штори. Десь на вулиці проїхала машина, і я мимоволі прислухався до звуку, який повільно розчинився в тиші.

Ніч знову була уривчастою.

Я прокидався кілька разів.

Не пам'ятав навіть, від чого саме.

Може, від звуку машини.

Може, від власного сну.

А може, просто організм уже звик не спати довго.

Я піднявся.

Лайма вже чекала на кухні.

— Іду.

Вона нявкнула.

— Не квап мене.

Ще одне нявкання.

— Я сказав — іду.

Насипав корм, налив воду й поставив чайник.

Поки вода нагрівалася, підійшов до вікна.

Місто тільки починало прокидатися. Небо було сіре, вкрите хмарами, і здавалося, що день ще не вирішив, яким він буде. Десь унизу грюкнули двері.

Я здригнувся.

Зовсім трохи.

Але помітив.

Завжди помічаю.

Я подивився на своє відображення у склі.

— Спокійно.

Лайма перестала їсти.

— Я н-нормально.

Я сам почув, як запнувся.

Стиснув губи.

— Нормально.

Лайма дивилася на мене.

— Не дивись.

Вона моргнула.

— Я знаю, що ти нічого не розумієш.

Вона продовжила дивитися.

— І це добре.

Перед виходом я кілька разів перевірив кишені.

Телефон.

Гаманець.

Ключі.

Ще раз ключі.

Я вже взявся за ручку дверей, але зупинився.

Плита.

Повернувся.

Вимкнена.

Вікно.

Зачинене.

Замок.

Перевірив.

Раз.

Другий.

— Досить.

Сказав це вголос.

Відчинив двері.

На сходах зустрів сусідку.

— Доброго ранку, Сашо.

Я усміхнувся.

— Д-доброго ранку.

Вона спокійно кивнула.

— Рано сьогодні.

— Т-так. Треба... у с-справах.

Я вже відчув, як слова починають застрягати.

Сусідка не поспішала.

Не підказувала.

Не відводила погляд.

Просто чекала.

— Ну, тоді гарного дня.

— Дякую.

Я пішов униз.

І тільки на першому поверсі видихнув.

Я ненавидів це відчуття.

Коли ще до того, як сказав слово, уже думаєш, чи зможеш його вимовити.

Іноді через це хочеться взагалі мовчати.

Але сьогодні я вирішив не ховатися вдома.

У магазині було небагато людей.

Я взяв кошик і пішов між полицями.

Хліб.

Молоко.

Кава.

Побачив печиво.

Зупинився.

— Лаймі не можна.

Поклав назад.

Через секунду знову взяв.

— Одне.

Пішов до каси.

Переді мною стояла жінка з дитиною.

Хлопчик тримав у руках машинку й крутив її колесами.

— Мамо, вона їде швидко.

— Я бачу.

— А якщо ще швидше?

— Тоді вріжеться.

— Ні, не вріжеться.

Я усміхнувся.

Хлопчик подивився на мене.

— Правда?

Я трохи розгубився.

— Я-я...

Зупинився.

Вдихнув.

— Я думаю, що не вріжеться.

Хлопчик задоволено кивнув.

— Я теж.

Його мама усміхнулася мені.

— Він усім доводить свою правоту.

— Це... це добре.

— Чому?

Я знизав плечима.

— Знає, чого хоче.

Вона кивнула.

— Це точно.

Коли вони відійшли, настала моя черга.

Касирка запитала:

— Пакет потрібен?

— Н-н...

Я знову застряг.

Відчув знайоме роздратування.

Сказав повільніше:

— Ні. Дякую.

— Сто вісімдесят чотири гривні.

Я заплатив.

Забрав покупки.

— Гарного дня, — сказала вона.

Я вже майже вийшов.

— В-взаємно.

На вулиці зупинився.

Зробив глибокий вдих.

Нічого не сталося.

Ніхто не засміявся.

Ніхто не почав передражнювати.

Ніхто навіть не затримав на мені погляд.

А я все одно стояв і думав про ці кілька слів.

Мабуть, для когось вони нічого не означали.

Для мене — означали.

Ближче до обіду я написав Орисі.

«Ти сьогодні в Pulse?»

Відповідь прийшла швидко.

«Так. А що?»

Я кілька секунд дивився на екран.

«Можна каву?»

«Для тебе завжди.»

Я усміхнувся.

Поклав телефон у кишеню.

— Ну, пішли.

Сам не знав, до кого звертався.

Мабуть, до себе.

У Pulse було людно.

Кавомашина шуміла майже безперервно.

Хтось розмовляв біля вікна.

Хтось сміявся.

Пахло корицею та свіжою випічкою.

Я побачив Орисю.

— Привіт, Сашко.

— П-привіт.

— Американо?

Я кивнув.

— І вода.

— Пам'ятаю.

Вона поставила чашку переді мною.

— Тримай.

— Дякую.

Я сів біля вікна.

Орися пішла працювати.

І це мені подобалося.

Вона могла поговорити зі мною, але не змушувала.

Не питала:

«Ну що з тобою?»

«А чому ти так говориш?»

«А що сталося?»

Просто залишала мені місце.

Я зробив ковток кави.

Гірка.

Гаряча.

Саме така, як треба.

За вікном маленька дівчинка стрибала через тріщини в асфальті.

— Раз, два, три...

Її мама тримала її за руку.

Дівчинка сміялася.

Я сам усміхнувся.

Орися помітила.

— Що?

Я повернувся.

— Н-нічого.

— Точно?

Я показав на вікно.

— Д-дитина.

Орися подивилася туди.

— А.

І більше нічого не сказала.

Я був їй за це вдячний.