Глава 11

                             Звичайний день

Частина перша: Шоста ранку

О шостій ранку Тарас уже був на ногах.

Не тому, що виспався.

Просто організм вирішив, що досить.

Він кілька секунд лежав, дивлячись у стелю, а потім намацав телефон. Екран сліпив очі, і він примружився, намагаючись розгледіти цифри.

06:03.

— Чудово, — пробурмотів він. — Навіть будильник не знадобився.

Він відклав телефон і ще трохи полежав. У голові було порожньо — не в поганому сенсі, а просто порожньо, як буває, коли мозок ще не встиг завантажити всі думки, турботи й плани на день. Ця порожнеча тривала недовго, але в ній було щось приємне.

На кухні він поставив чайник і відкрив шафку.

Порожньо.

Подивився на холодильник.

Там теж особливого вибору не було.

— Треба в магазин.

Він зробив собі каву, відпив і одразу скривився.

— Фу.

Подивився на чашку. Рідина була темна, майже чорна, з якимось дивним відтінком, який не обіцяв нічого доброго.

— І хто це п'є?

Телефон завібрував.

Гліб:

«Ти вже на ногах?»

Тарас сфотографував свою каву.

«На жаль.»

Відповідь прийшла майже одразу.

«Тоді купи нормальну каву. Цю пити неможливо навіть через фото.»

Тарас усміхнувся.

«Сам винен. Порадив мені її минулого року.»

«Я був молодий і дурний.»

«Минулого року?»

«Не чіпляйся.»

Тарас засміявся.

Саме з таких дурниць і починався ранок.

Не з великих розмов.

Не з думок про життя.

Просто двоє дорослих чоловіків сперечалися через каву.

І чомусь це було добре.

Він вилив каву в раковину, сполоснув чашку і поставив її на сушарку. Потім відкрив кран і вмився холодною водою. Вода була крижана, і це остаточно розбудило його.

Він подивився у дзеркало.

Звичайне обличчя. Звичайні очі. Звичайний чоловік.

— Ну що ж, — сказав він своєму відображенню. — Погнали.

Відображення нічого не відповіло.

І це було нормально.

Частина друга: Дорога на роботу

Дорога була звична.

Він їхав тією самою вулицею, що й завжди. Повз ті самі будинки, ті самі дерева, ті самі магазини. Все було знайоме до найдрібніших деталей.

Але сьогодні він дивився на все інакше.

Він помічав речі, які раніше не помічав.

Ось біля під'їзду сидить кіт. Рудий, товстий, з лінивим поглядом. Він дивиться на машини, які проїжджають повз, і, здається, оцінює їх.

Ось двірник у помаранчевому жилеті підмітає тротуар. Він робить це повільно, без поспіху, ніби виконує якийсь ритуал.

Ось жінка з собакою. Собака маленька, пухнаста, вся в якихось бантиках. Жінка щось їй говорить, і собака дивиться на неї так, ніби розуміє кожне слово.

Звичайні речі.

Але Тарас дивився на них і думав про те, скільки всього відбувається навколо, поки він зайнятий своїми думками.

Світ живе.

Незалежно від того, помічаєш ти його чи ні.

Він зупинився на світлофорі й подивився на небо. Воно було сіре, вкрите хмарами. Схоже, буде дощ.

Загорілося зелене.

Він поїхав далі.

Частина третя: Ранок на службі

На роботі день почався звично.

Настільки звично, що Тарас навіть перестав помічати, як швидко повертається в старий ритм.

— Тарасе!

Він обернувся.

— Що?

— Іди сюди.

— Навіщо?

— Побачиш.

— Не люблю цю фразу.

— А дарма.

Тарас підійшов.

Андрій стояв біля машини й тримав у руках якийсь ящик.

— Допоможеш?

Тарас подивився на нього.

— Ти мене тільки вчора зустрів і вже користуєшся моєю добротою.

— А ти думав, навіщо ми тебе чекали?

— Ясно.

Він узяв ящик.

— Важкий.

— Я знаю.

— Тоді чого сам не несеш?

— Бо в мене спина болить.

— Вчора не боліла.

— Вчора я був молодший.

Тарас похитав головою.

— Господи, які ви всі тут...

— Свої?

— На жаль.

Андрій усміхнувся.

— От бачиш. Уже освоївся.

Вони понесли ящик разом.

— Що там усередині?

— Не знаю.

— Ти серйозно?

— Ага. Мені сказали взяти і принести.

— І ти навіть не запитав, що це?

— А навіщо?

— Раптом там щось небезпечне?

Андрій подивився на нього.

— Ти зараз серйозно?

— Ні. Але вигляд у тебе був кумедний.

— Дурень.

— Я знаю.

Вони занесли ящик у будівлю й поставили на підлогу.

— Все, — сказав Андрій. — Вільний.

— Дякую, ваше благородіє.

— Не язви.

— Я не язвлю. Я висловлюю щиру вдячність.

— От і йди.

Тарас пішов.

І усміхався.

Частина четверта: Дощ

Ближче до обіду почався дощ.

Спочатку дрібний.

Потім сильніший.

Вони стояли під навісом і дивилися, як вода стікає з даху.

— Весело, — сказав Андрій.

— Дуже.

— Я парасольку забув.

— Ти військовий.

— І що?

— Дощу не боїшся?

— Ні.

— Тоді йди.

Андрій подивився на нього.

— Ти перший.

— Я теж парасольку забув.

— От і все.

Тарас засміявся.

Через кілька хвилин вони все одно побігли під дощем до іншої будівлі.

Промокли обоє.

— От тепер красиво, — сказав Тарас, витираючи воду з обличчя.

— Не смійся.

— А що мені робити?

— Мовчати.

— Не вмію.

— Знаю.

І знову сміх.

Звичайний.

Живий.

Такий, якого ніхто не планує.

Дощ не припинявся. Він стукав по даху, по асфальту, по вікнах. Звук був рівний, заспокійливий. Тарас стояв і слухав його, і йому здавалося, що в цьому звуку є щось гіпнотичне.

— Ти чого завмер? — запитав Андрій.

— Слухаю.

— Що?

— Дощ.

Андрій теж прислухався.

— І що?

— Нічого. Просто слухаю.

Андрій подивився на нього, ніби хотів щось сказати, але передумав.

Вони стояли мовчки.

І слухали.

Частина п'ята: Обід