Глава 10

                                Повернення

Частина перша: П'ята сорок

Будильник задзвонив о п'ятій сорок.

Тарас відкрив очі не одразу.

Кілька секунд він просто лежав і дивився в темну стелю, намагаючись зрозуміти, який сьогодні день. Буває такий момент між сном і реальністю, коли мозок ще не встиг підключити пам'ять, і ти лежиш у дивній порожнечі, не знаючи ні дати, ні дня тижня, ні того, що на тебе чекає попереду. Ця порожнеча триває лише секунду, але в ній є щось особливе — ніби світ на мить зупинився, дозволяючи тобі просто бути, без обов'язків, без тривог, без усього.

Потім побачив форму, акуратно складену на стільці.

І згадав.

Сьогодні повернення.

Не додому.

На службу.

Тарас сів на край ліжка й потер обличчя долонями. Долоні були теплі, обличчя — холодне. Він кілька разів глибоко вдихнув, ніби намагаючись набратися повітря перед тим, як пірнути у воду. Ранок був темний, за вікном ще не світало, і в кімнаті панувала та особлива тиша, яка буває тільки перед світанком.

— Ну що, — тихо сказав сам собі. — Поїхали.

Слова прозвучали в порожній кімнаті й одразу розчинилися. Ніхто не відповів. Ніхто й не мав відповідати. Він сказав це не для когось — для себе. Іноді людині потрібно почути власний голос, щоб повірити, що вона справді тут, що це відбувається насправді.

Він підвівся.

Підлога була холодна. Він відчув це босими ногами, і це відчуття ніби остаточно розбудило його. Він пройшов у ванну, умився холодною водою, подивився на себе в дзеркало. Звідти на нього дивився чоловік, якого він добре знав, але який здавався трохи іншим, ніж кілька днів тому.

На кухні він поставив чайник. Поки вода нагрівалася, відкрив холодильник, подивився всередину й закрив. Їсти не хотілося. Через хвилину знову відкрив.

— Треба.

Дістав яйця, зробив собі омлет, але з'їв лише половину. Решта залишилася на тарілці — жовта, сумна, нікому не потрібна. Він викинув її в смітник і помив тарілку. Вода була гаряча, майже пекла руки, але він не зменшив температуру. Іноді фізичний біль відволікає від того, що всередині.

Телефон лежав поруч.

Повідомлень було кілька.

Від Гліба:

«Ти вже встав?»

Тарас написав:

«Так.»

Від Марії:

«Доброго ранку. Ти сьогодні їдеш?»

Він трохи затримав палець над клавіатурою. Дивився на ці слова, на їхню простоту, на те, як багато вони означали насправді. Марія завжди писала просто, без зайвих слів, але в цій простоті було щось, що чіпляло.

«Так. Повертаюся.»

Відповідь прийшла майже відразу.

«Бережи себе.»

Тарас прочитав ці два слова двічі.

Потім написав:

«Постараюся.»

І відклав телефон.

Він не любив слово «бережи».

Ніби все залежало тільки від нього.

Ніби достатньо бути уважним — і з тобою нічого не станеться.

Але він знав, що життя так не працює.

Він вдягнувся повільно, без поспіху. Кожен рух був продуманий, вивірений. Форма сиділа як треба. Черевики були начищені. Все було так, як має бути.

Але всередині було не так, як має бути.

Він це відчував.

І нічого не міг з цим зробити.

Частина друга: Дорога

Дорога до частини була знайомою.

Настільки знайомою, що Тарас майже не дивився на повороти. Тіло пам'ятало. Руки самі повертали кермо в потрібний бік, ноги самі знали, де натискати на гальма, очі самі знаходили потрібні орієнтири. Це була та пам'ять, яка живе не в голові, а в м'язах, у кістках, у крові.

Він сидів у машині, слухав радіо на мінімальній гучності й дивився у вікно.

Місто прокидалося.

Люди поспішали на роботу.

Хтось біг із кавою в руці.

Хтось вів дитину до школи.

На світлофорі поруч зупинилася маршрутка, і Тарас мимоволі подивився у вікно.

Маленький хлопчик притулився лобом до скла й щось показував матері. Його обличчя було яскраве, живе, сповнене того дитячого захоплення, яке зникає з віком і більше ніколи не повертається.

Жінка усміхалася йому.

Тарас теж ледь усміхнувся.

Потім загорілося зелене.

Він поїхав далі.

Ще кілька кілометрів.

І вже здалеку побачив знайомі ворота.

Тут нічого особливо не змінилося.

І водночас змінилося все.

Він припаркував машину, кілька секунд посидів за кермом і не поспішав виходити. Руки лежали на кермі. Пальці злегка постукували по шкірі — не від нервів, а від звички.

— Давай, — сказав він тихо.

Відчинив дверцята.

Вийшов.

Повітря було свіже, трохи вологий, з легким запахом трави і бензину. Десь далеко гула техніка. Десь чувся сміх. Звичайні звуки звичайного ранку.

Тарас глибоко вдихнув і пішов до входу.

Частина третя: Зустріч

— Тарасе!

Він обернувся.

До нього йшов Андрій.

Андрій був тим, кого Тарас знав давно — ще з перших днів служби. Вони не були близькими друзями в тому сенсі, коли люди діляться всім. Але вони були товаришами. А це іноді важливіше.

— О, живий.

— Поки що.

— Не починай зранку.

Тарас усміхнувся.

Вони потиснули руки.

— Як ти?

Тарас глянув на нього.

— А як треба відповісти?

— Як хочеш.

— Тоді нормально.

Андрій засміявся.

— От бачиш. Уже свій.

— А я кудись дівався?

— На пару днів — так.

Тарас кинув сумку на плече.

— Що пропустив?

— Нічого такого. Гліб казав, що ти повертаєшся.

— Уже всім розказав?

— Ні. Тільки тим, хто питав.

— Значить, усім.

Вони пішли разом.

Тарас слухав, як Андрій розповідає про якісь дрібниці, які відбулися за його відсутності. Хтось щось переплутав. Хтось запізнився. Хтось умудрився зламати те, що ламати взагалі не можна.

Звичайні речі.

І Тарас раптом зрозумів, що саме за ними скучив.

Не за формою.

Не за зброєю.

Не за самим відчуттям служби.

За цим.

За можливістю стояти посеред двору й слухати, як хтось свариться через якусь дурницю.