Глава 8

                                    Лайма

Лайма ніколи не зустрічала його питаннями.

Вона не питала, де він був.

Не питала, чому він іноді прокидається серед ночі.

Не питала, чому він може довго сидіти на краю ліжка, дивлячись в одну точку.

Не питала, чому деякі звуки змушують його завмирати.

Для неї все було набагато простіше.

Він або був удома, або його не було.

Якщо був — значить, усе добре.

Принаймні для неї.

Сашко прокинувся о шостій ранку.

Лайма лежала біля його ніг.

Він обережно сів на ліжку.

Кішка одразу підняла голову.

— Ти теж не спиш?

Лайма повільно моргнула.

— Добре.

Він провів долонею по обличчю.

За вікном ще було темно.

Місто тільки починало прокидатися.

Сашко встав, пішов на кухню й поставив чайник.

Через кілька секунд почув за собою тихі кроки.

Лайма прийшла.

— Я знав, що ти не з-залишиш мене одного.

Вона потерлася об його ногу.

Сашко усміхнувся.

— Егоїстка.

Лайма сіла.

Подивилася на нього.

— Не дивись так.

Вона продовжувала дивитися.

— Я зараз дам.

Він насипав їй корм.

Кішка одразу втратила до нього інтерес.

— От і вся любов.

Він налив собі чаю.

Сів біля вікна.

Лайма їла.

На кухні було тихо.

І Сашко раптом подумав, що саме такі ранки він любить найбільше.

Не тому, що вони особливі.

А тому, що в них нічого не потрібно пояснювати.

Близько дев'ятої йому написала Орися.

«Ти сьогодні будеш?»

Сашко подивився на повідомлення.

«Так.»

Через хвилину:

«Добре. Я буду після обіду.»

Він хотів відповісти, але телефон знову завібрував.

Цього разу написав Тарас.

«Сашко, ти де?»

Сашко насупився.

«Вдома.»

«Живий?»

«Поки так.»

Тарас відправив смайлик.

Потім:

«Тоді зустрінемося пізніше.»

Сашко відклав телефон.

Лайма сиділа на підвіконні й дивилася на нього.

— Не починай.

Кішка повернула голову.

— Так, я теж думаю, що мені треба менше сидіти в телефоні.

Лайма заплющила очі.

— Дуже дякую за підтримку.

До Pulse Сашко прийшов після обіду.

Орися вже була там.

Тарас сидів за столиком біля вікна.

Вони щось обговорювали.

Сашко побачив їх через скло.

Орися помітила його першою.

— Привіт.

— П-привіт.

Тарас підняв руку.

— Іди сюди.

Сашко зайшов.

— Що ви тут робите?

— Сидимо.

— Це я бачу.

— Тоді питання дивне.

Сашко посміхнувся.

Орися поставила перед ним чашку.

— Я вже зробила.

— Дякую.

— Будь ласка.

Тарас подивився на нього.

— Як Лайма?

Сашко здивовано підняв брови.

— Ти пам'ятаєш її?

— Звичайно.

— Вона тебе не пам'ятає.

— Це тому, що вона розумніша за нас.

Орися засміялася.

Сашко похитав головою.

— Вона сьогодні зранку дивилася на мене так, ніби я їй винен гроші.

— Може, винен? — запитала Орися.

— Їжу.

— А.

— Тоді винен.

Тарас усміхнувся.

— Усе чесно.

Розмова перейшла на звичайні речі.

Тарас розповідав щось про свою роботу.

Орися слухала.

Сашко пив каву.

Іноді вставляв кілька слів.

Але більшу частину часу просто був поруч.

Він уже почав помічати, що йому подобаються такі моменти.

Коли не треба бути центром розмови.

Коли можна мовчати.

Коли можна слухати інших.

Коли люди не бояться тиші.

Тарас раптом подивився на нього.

— А ти чого такий задуманий?

Сашко знизав плечима.

— Та нічого.

— Лайма?

— Що Лайма?

— Ти про неї говориш частіше, ніж деякі люди говорять про своїх дітей.

Орися усміхнулася.

Сашко опустив погляд.

— Вона просто була поруч.

Тарас перестав жартувати.

— Розумію.

Сашко нічого не відповів.

Орися теж нічого не сказала.

І це було правильно.

Увечері Сашко повернувся додому.

Лайма зустріла його біля дверей.

— Привіт.

Вона підняла хвіст.

— Так, я теж скучив.

Він нахилився й погладив її.

Кішка одразу пішла на кухню.

— Ага. Тепер я зрозумів.

Вона зупинилася й подивилася на нього.

— Ти голодна.

Мовчання.

— Добре.

Він поставив їй їжу.

Потім відкрив холодильник.

— А я?

Лайма їла.

— Зрозуміло.

Сашко дістав собі вечерю.

Через кілька хвилин вони обоє сиділи на кухні.

Він їв.

Вона їла.

Іноді їхні погляди зустрічалися.

Ніби вони справді вечеряли разом.

Пізніше Сашко сів на підлогу біля дивана.

Лайма одразу прийшла до нього.

Вона вмостилася поруч.

Сашко погладив її по спині.

— Знаєш, Лаймо...

Кішка ворухнула вухом.

— Я іноді думаю, що ти єдина, хто бачить мене таким, яким я є.

Вона підняла голову.

— Ти не знаєш, що таке форма.

Пауза.

— Не знаєш, що таке війна.

Ще одна.

— Не знаєш, що я робив.

Він провів пальцями по її шерсті.

— І тобі це не потрібно.

Лайма поклала голову йому на коліно.

Сашко усміхнувся.

— Ти просто знаєш, що я твій.

Він замовк.

Ці слова несподівано зачепили його.

Твій.

Не чийсь боєць.

Не людина з минулим.

Не той, хто повернувся.

Просто його людина.

Для Лайми він був саме таким.

Сашко.

Той, хто насипає корм.

Відчиняє вікно.

Купує її улюблений корм.

Іноді свариться, коли вона скидає вазони.

Той, хто повертається додому.

Телефон завібрував.

Повідомлення від Орисі.

«Ти вже вдома?»

Сашко відповів:

«Так.»

«Лайма поруч?»

Він усміхнувся.

Сфотографував кішку, яка лежала на його колінах, і відправив фото.