Глава 7

                     Те, про кого не запитують

Ранок почався звичайно.

Саме тому ніхто не звернув уваги на те, що день поступово зміниться.

Київ прокидався під сірим небом. На дорогах уже утворювалися затори, біля зупинок збиралися люди, кав'ярні відкривали двері.

Місто жило.

У кожного були свої справи.

Свої плани.

Свої проблеми.

І свої люди, за яких боліло серце.

Тарас сидів у машині й дивився на телефон.

Одне повідомлення.

Потім друге.

Потім третє.

Він не відповідав.

На екрані було ім'я, яке він знав дуже давно.

Надія.

Він відкрив повідомлення.

«Ти зможеш сьогодні заїхати?»

Тарас набрав:

«Так.»

Видалив.

Написав:

«Не знаю.»

Знову видалив.

Нарешті:

«Після обіду.»

Відправив.

Відкинувся на сидіння.

Він знав, куди їде.

І знав, що розмова буде непростою.

Надія жила на околиці міста.

Невеликий будинок.

Старий сад.

Кілька лавок біля під'їзду.

Тарас припаркував машину й не одразу вийшов.

Він сидів ще кілька секунд, дивлячись на будинок.

Потім узяв пакет із продуктами.

Постукав.

Двері відчинилися майже одразу.

— Нарешті.

— Привіт.

— Заходь.

Надія забрала пакет.

— Навіщо стільки?

— Бо ти сама нічого не купиш.

— Я купую.

— Печиво не рахується.

— А я його люблю.

— Знаю.

Вона усміхнулася.

— Проходь.

Тарас зняв куртку.

На кухні було тепло.

На столі стояла чашка чаю.

— Сідай.

— Я ненадовго.

— Усі так кажуть.

Він сів.

Надія поставила перед ним чай.

— Як ти?

Тарас подивився на чашку.

— Нормально.

Вона нічого не сказала.

Просто сіла навпроти.

Тиша затягнулася.

— Не треба так на мене дивитися.

— Як?

— Наче знаєш, що я брешу.

— Я знаю тебе двадцять років.

Тарас усміхнувся.

— Це несправедливо.

— Життя взагалі несправедливе.

Він опустив погляд.

— Я просто втомився.

— Я знаю.

— Від усього.

— Я знаю.

Тарас довго мовчав.

Потім тихо сказав:

— Інколи здається, що всі вже навчилися жити далі.

Надія подивилася на нього.

— А ти?

— Я не знаю.

Вона простягнула руку через стіл.

Не обійняла.

Не почала давати поради.

Просто поклала долоню поруч із його рукою.

— Не обов'язково знати.

Тарас подивився на неї.

— Думаєш?

— Я впевнена.

Того ж дня Софія стояла в черзі в аптеці.

Перед нею літня жінка довго шукала гроші в гаманці.

— Сорок сім гривень, — сказала фармацевтка.

Жінка перерахувала купюри.

Не вистачало десяти.

— Я зараз...

Софія мовчки простягнула гроші.

— Ось.

Жінка подивилася на неї.

— Ні, дитинко.

— Та нічого.

— Я віддам.

— Не треба.

Жінка кілька секунд дивилася на Софію.

— Дякую.

— Будь ласка.

Жінка пішла.

Наступною була Софія.

Вона купила ліки.

Вийшла на вулицю.

І через кілька метрів зупинилася.

Чомусь їй стало важко.

Не через гроші.

Через те, що вона знала: у кожного є своя причина стояти в черзі до аптеки.

Своя людина.

Своя тривога.

Своя ніч без сну.

І ніхто цього не бачить.

Увечері Тарас знову зустрівся з Глібом.

Цього разу вони сиділи на лавці біля будинку.

— Ти якийсь тихий, — сказав Гліб.

— Я завжди такий.

— Ні.

— Який?

— Наче думаєш про щось важливе.

Тарас усміхнувся.

— А якщо думаю?

— Тоді мовчи.

— Хороша порада.

Вони сиділи поруч.

Повз проходили люди.

Хтось вигулював собаку.

Хлопець біг із рюкзаком.

Жінка говорила телефоном.

Десь далеко засміялися діти.

— Знаєш, що дивно? — сказав Тарас.

— Що?

— Ми бачимо людей щодня.

— І?

— І майже нічого про них не знаємо.

Гліб кивнув.

— Так і має бути.

— Чому?

— Бо якби знали все про всіх, мабуть, не витримали б.

Тарас замислився.

— Можливо.

Він подивився на вечірнє місто.

У кожному вікні горіло своє світло.

За кожним вікном хтось жив.

Хтось вечеряв.

Хтось сварився.

Хтось обіймав дитину.

Хтось чекав дзвінка.

Хтось плакав так тихо, щоб ніхто не почув.

А хтось просто сидів у темряві.

І місто не знало про це.

Воно просто продовжувало жити.

Пізніше Тарас отримав повідомлення.

Від Надії.

«Дякую, що приїхав.»

Він подивився на екран.

Написав:

«Завжди.»

І цього разу не видалив.

Поклав телефон у кишеню.

Гліб подивився на нього.

— Все добре?

Тарас кивнув.

— Так.

— Точно?

Тарас помовчав.

— Не знаю.

Гліб усміхнувся.

— Оце вже чесніше.

Тарас засміявся.

Вони сиділи далі.

І в той вечір ніхто не говорив про минуле.

Не згадував того, що боліло.

Не намагався знайти правильні слова.

Просто двоє людей сиділи поруч.

Іноді цього достатньо.

Бо в кожному місті є тисячі людей, про яких ніхто не знає.

Тих, хто чекає.

Тих, хто пам'ятає.

Тих, хто вчиться жити заново.

Тих, хто просто намагається прожити ще один день.

І, можливо, найважливіше — не питати їх одразу, що з ними сталося.

Іноді достатньо просто залишитися поруч.

Навіть якщо вони мовчать.

Але цей день був лише початком.

Бо в місті жили тисячі історій, про які ніхто не розповідав.

І кожна з них мала своє обличчя.

Своє ім'я.

Свою тишу.

Оксана

Оксана працювала в дитячому садку.

Вона любила свою роботу.

Любила дітей.

Любила той момент, коли малюки бігли до неї зранку з криками:

— Оксано Петрівно!