Глава 6

                    У кожного своє життя

Київ прокидався повільно.

Ранковий туман зависав між будинками, машини одна за одною виїжджали на дороги, а біля невеликої кав'ярні на розі вже стояли перші люди з паперовими стаканчиками в руках.

Тарас сидів за столиком біля вікна й дивився на годинник.

— Де вони всі? — пробурмотів він.

— Хто?

Тарас підняв голову.

Перед ним стояв Гліб.

— Ти.

— Я прийшов вчасно.

— Ти запізнився на дванадцять хвилин.

— Це не запізнення.

— А що?

Гліб сів навпроти.

— Художня затримка.

Тарас пирхнув.

— Ти завжди знаходиш виправдання.

— А ти завжди шукаєш привід посваритися.

— Бо ти даєш мені приводи.

Гліб усміхнувся.

— Значить, усе як завжди.

До них підійшла офіціантка.

— Вам щось принести?

— Каву, — сказав Тарас.

— Яку?

— Чорну.

Гліб подивився на нього.

— І мені таку саму.

Офіціантка пішла.

Тарас відкинувся на спинку стільця.

— То що там із роботою?

— Нічого.

— Як це — нічого?

— А отак. Учора сказали передзвонять. Сьогодні не передзвонили.

— Ти сам дзвонив?

— Ні.

— Чому?

— Бо якщо їм потрібен працівник, вони самі подзвонять.

Тарас похитав головою.

— Логіка залізна.

— Я знаю.

Вони замовкли.

За вікном проїхав автобус.

Поруч пройшла жінка з маленькою дівчинкою.

Дівчинка тримала в руках рожевий рюкзак і щось емоційно розповідала матері.

Тарас мимоволі усміхнувся.

— Діти взагалі не вміють мовчати, — сказав він.

— Ти теж.

— Я дорослий.

— Саме тому від тебе це дивніше.

Тарас засміявся.

Через двадцять хвилин до кав'ярні зайшов Андрій.

Він зняв куртку, повісив її на спинку стільця й сів поруч.

— Ну що, змовники?

— Ми тебе чекали, — сказав Тарас.

— Не бреши.

— Добре. Не чекали.

Андрій усміхнувся.

— От тепер схоже на правду.

Він замовив чай і подивився на них.

— Мирослав буде?

— Казав, що прийде.

— А Надія Іванівна?

— Теж.

— Значить, сьогодні повний склад.

Гліб скептично подивився на нього.

— Ти називаєш це складом?

— А що?

— Ми троє.

— Поки що.

Андрій узяв чашку.

— Мені й трьох вистачає.

Першою прийшла Надія Іванівна.

Вона зайшла без поспіху, поставила сумку біля стільця і відразу сказала:

— Добрий день.

— Добрий, — відповів Тарас.

— Ви знову тут раніше за мене?

— А ви знову остання.

Надія Іванівна подивилася на нього поверх окулярів.

— Тарасе.

— Що?

— Не провокуйте мене зранку.

Гліб тихо засміявся.

— Я бачу, сьогодні вона в настрої.

— Я завжди в настрої.

— Це небезпечно.

— Для вас — можливо.

Усі засміялися.

Надія Іванівна сіла поруч.

Через кілька хвилин з'явилася Софія.

Вона зайшла швидко, з розпатланим волоссям і телефоном у руці.

— Вибачте.

— За що? — запитав Андрій.

— Запізнилася.

Тарас подивився на годинник.

— На три хвилини.

— Три хвилини — це теж запізнення.

— Не слухай його, — сказала Надія Іванівна. — Він просто любить контролювати час.

— Неправда.

— Правда.

Софія сіла.

— А Соломія де?

— Написала, що буде за десять хвилин.

— Вона ніколи не приходить за десять хвилин.

— Знаю.

За десять хвилин Соломія справді не прийшла.

За двадцять — теж.

За тридцять — двері нарешті відчинилися.

— Я тут!

Усі повернули голови.

Соломія стояла біля входу, задихана, з пакетом у руках.

— Доброго ранку.

Тарас подивився на годинник.

— День уже не ранок.

— Для мене ранок.

— Котра година?

— Неважливо.

— Ти запізнилася на пів години.

— Зате прийшла.

— Це твоя головна чеснота.

— Дякую.

Соломія сіла поруч із Софією.

— Я принесла дещо.

Вона поставила пакет на стіл.

— Що це?

— Пиріжки.

Тарас одразу потягнувся до пакета.

Соломія відсунула його.

— Спочатку скажіть, що я молодець.

— Ти молодець.

— Ще.

— Дуже молодець.

— Добре.

Вона відкрила пакет.

Тарас забрав один пиріжок.

— Я знав, що дружба має сенс.

Мирослав прийшов останнім.

Він зайшов тихо, як завжди.

— Привіт.

— Нарешті, — сказав Андрій.

— Що?

— Ми вже думали, що ти не прийдеш.

— Я ж сказав, що прийду.

Мирослав сів.

Йому поставили чай.

Ніхто не питав, чому він мовчить.

У цьому колі людей до мовчання ставилися спокійно.

Не кожна пауза вимагала пояснення.

Не кожен погляд означав проблему.

Іноді люди просто втомлювалися.

Іноді не хотіли говорити.

І це теж було нормально.

Розмова поступово перейшла на місто.

Тарас розповідав, що біля його будинку знову перекопали дорогу.

Гліб говорив, що це вже третій раз за останній рік.

Софія сперечалася, що в її районі ще гірше.

Соломія сміялася.

Андрій слухав.

Надія Іванівна час від часу вставляла свої коментарі.

Мирослав мовчав, але посміхався.

Здавалося, нічого особливого не відбувалося.

Просто кілька людей сиділи за одним столом.

Пили чай і каву.

Їли пиріжки.

Говорили про дороги, роботу, погоду, гроші, сусідів.

Про все те, з чого складається звичайне життя.

Але саме в таких моментах люди й ставали ближчими.

Не тоді, коли розповідали найстрашніше.

А тоді, коли могли посміятися з якоїсь дурниці.

Коли могли посперечатися.

Коли могли мовчати.

Коли знали, що наступного разу знову сядуть за цей самий стіл.

---

Тарас подивився на всіх.

— А знаєте, що я подумав?

— Це небезпечно, — одразу сказав Гліб.

— Дуже смішно.