Глава 5

                       Голос Олександра

Я не знаю, коли саме люди почали вважати, що після повернення все повинно стати нормально.

Можливо, вони просто не знають.

Ти повертаєшся додому.

Відчиняєш двері.

Знімаєш взуття.

Кладеш речі.

Чуєш знайомий звук.

Бачиш знайомі стіни.

І всі думають:

«Він удома».

Так.

Я вдома.

Але це ще не означає, що я вже повернувся до себе.

Перший час я сам не розумів, що зі мною відбувається.

Мені здавалося, що я просто втомився.

Потім — що треба трохи часу.

Ще трохи.

Потім усе мине.

Але деякі речі не минають просто тому, що ти переступив поріг власної квартири.

Тіло пам'ятає те, що голова хотіла б забути.

Ти можеш сидіти на кухні й пити каву.

Можеш дивитися у вікно.

Можеш говорити про погоду.

Можеш навіть сміятися.

А потім раптом ловиш себе на тому, що прислухаєшся до якогось звуку.

І на кілька секунд тебе вже немає тут.

Ти знову там.

Я не люблю, коли мене питають:

— Ну як ти?

Бо я ніколи не знаю, що відповісти.

Якщо скажу правду — це буде занадто довго.

Якщо скажу «нормально» — це буде неправда.

Тому найчастіше я кажу:

— Н-нормально.

Іноді мені важко вимовити те, що я хочу сказати.

Особливо тоді, коли всередині занадто багато всього.

Слова ніби є.

Але вони не завжди хочуть виходити.

Іноді я злюся на себе через це.

Іноді просто замовкаю.

Люди можуть подумати, що я не хочу говорити.

Насправді буває навпаки.

Іноді я хочу сказати дуже багато.

Просто не знаю, як почати.

Я прокидаюся раніше, ніж треба.

Майже завжди.

Навіть коли нікуди не поспішаю.

Навіть коли знаю, що сьогодні можна спати довше.

Очі відкриваються самі.

Кілька секунд я просто лежу й дивлюся в стелю.

Не рухаюся.

Прислухаюся.

Тиша.

Кімната.

Знайомий запах.

Холодна підлога.

Десь на кухні щось шарудить.

Я знаю, що це Лайма.

Вона завжди прокидається раніше за мене, якщо почує, що я ворухнувся.

Я повертаю голову.

На дверях стоїть вона.

Дивиться.

Наче перевіряє, чи я справді прокинувся.

— Іди сюди, — кажу я.

Лайма дивиться на мене ще кілька секунд.

Потім розвертається й іде.

Я усміхаюся.

— Ну звичайно.

Вона ніколи не робить того, що я прошу.

Через хвилину чую її лапи в коридорі.

Потім вона повертається.

Стрибає на ліжко.

Сідає біля моїх ніг.

І все.

Ніяких питань.

Ніяких пояснень.

Моя кішка не знає, де я був.

Не знає, що таке війна.

Не знає, чому я іноді прокидаюся серед ночі.

Їй усе це не потрібно.

Коли я приходжу додому, для неї важливо тільки одне:

я прийшов.

Вона може пройти повз мене, ніби нічого особливого не сталося.

А потім повернутися.

Сісти поруч.

Іноді лягти біля мене.

І я дивлюся на неї й думаю:

можливо, саме так і має виглядати повернення.

Без запитань.

Без пояснень.

Без:

«Розкажи, що з тобою сталося».

Просто:

«Ти тут».

Іноді цього достатньо.

Я не люблю дзеркала вранці.

Не тому, що мені не подобається власне відображення.

Просто іноді дивлюся на себе й не впізнаю.

Обличчя те саме.

Очі мої.

Шрам на брові нікуди не подівся.

Руки ті самі.

Але щось змінилося.

Не знаю що.

Може, погляд.

Може, те, як я стою.

Може, те, що я тепер автоматично перевіряю двері.

Вікна.

Замки.

Виходи.

Місця, де можна сісти так, щоб бачити приміщення.

Я роблю це навіть тоді, коли не думаю про це.

Просто тіло робить саме.

Одного разу я був у магазині.

Звичайному.

Нічого особливого.

Черга.

Касир.

Люди з кошиками.

Хтось розмовляє телефоном.

Дитина просить у матері шоколадку.

І раптом позаду мене щось гучно впало.

Я розвернувся швидше, ніж встиг подумати.

Усі просто подивилися.

Хтось засміявся.

Хтось навіть не звернув уваги.

А я стояв і дивився на коробку, яка впала з полиці.

І в той момент зрозумів:

я повернувся додому.

Але моє тіло ще не повірило.

Мені здається, люди дуже часто хочуть почути від військового історію.

Де був?

Що бачив?

Що пережив?

Їм цікаво.

Я це розумію.

Можливо, вони просто намагаються зрозуміти.

Але іноді мені хочеться, щоб хтось просто запитав:

«Що тобі зараз потрібно?»

Можливо, відповідь буде:

«Нічого».

А можливо:

«Посидь поруч».

Можливо:

«Не чіпай мене зараз».

Або:

«Обійми».

Я не завжди знаю відповідь наперед.

Іноді вона приходить тільки тоді, коли хтось залишається поруч.

Без тиску.

Без жалю.

Без спроби врятувати мене від самого себе.

Є ще одна річ.

Я не люблю, коли мене називають сильним.

Колись мені це подобалося.

Здавалося, що сила — це коли ти можеш витримати все.

Не показувати страх.

Не скаржитися.

Не плакати.

Йти далі, навіть коли важко.

Тепер я думаю інакше.

Сильний — це не той, хто нічого не відчуває.

Сильний — це той, хто може сказати:

«Мені погано».

Навіть якщо голос тремтить.

Навіть якщо слова застрягають.

Навіть якщо страшно побачити реакцію людини навпроти.

Я ще вчуся цьому.

Повільно.

Я часто згадую «Pulse».

Не знаю чому.

Можливо, тому що там ніхто не дивиться на мене як на людину, яка повернулася з війни.

Там я просто клієнт.

Іноді — друг.

Іноді — мовчазний чоловік за столиком біля вікна.

Орися не ставить зайвих запитань.

Вона може поставити переді мною каву й просто сказати:

— Тримай.