Глава 4

                Знайомитися не поспішаючи

Після того дня Орися не стала розпитувати Олега про Олександра.

Не тому, що їй було байдуже.

Навпаки.

Їй було цікаво.

Але вона вже встигла зрозуміти: є люди, до яких не можна підходити з прямими запитаннями.

Не тому, що вони щось приховують навмисно.

Просто деякі речі людина повинна розповісти сама.

Коли буде готова.

Тому наступного ранку Орися відкрила «Pulse», як завжди.

Ввімкнула світло.

Перевірила кавомашину.

Порахувала випічку.

Поставила музику.

І постаралася не думати про вчорашню зустріч.

Не вийшло.

— Ти про нього думаєш, — сказала Марія, навіть не дивлячись на неї.

Орися підняла голову.

— Про кого?

— Тільки не починай.

— Я нічого не починаю.

— Олександр.

Орися на секунду замовкла.

— Можливо.

— Цікаво?

— Трохи.

— Олег щось розповів?

— Ні.

— І ти не питала?

— Ні.

Марія усміхнулася.

— Оце правильно.

— Чому?

— Бо якщо людина хоче, вона сама розповість.

Орися взяла чисту чашку.

— Я просто хочу його трохи краще знати.

— Навіщо?

— Бо він друг Олега.

Марія примружилася.

— Тільки тому?

Орися подивилася на неї.

— Маріє.

— Мовчу.

— Дякую.

— Але ти червонієш.

— Я не червонію.

— Червонієш.

— Це від кави.

— Кава ще не готова.

Орися засміялася.

— Іди працювати.

— Уже йду.

Близько одинадцятої двері «Pulse» знову відчинилися.

Орися саме ставила чашку на піднос.

Підняла голову.

І побачила Олександра.

Він стояв біля входу, озираючись залом.

Цього разу без Олега.

Орися на секунду здивувалася.

Сашко помітив її погляд і усміхнувся.

— П-привіт.

— Привіт.

Він підійшов ближче.

— Я н-не заважаю?

— Ні.

— Точно?

— Сашко, це кафе. Люди сюди приходять.

Він усміхнувся.

— Л-логічно.

— Сідай.

— Я т-тоді...

Він показав на столик біля вікна.

— Там?

— Якщо хочеш.

— Х-хочу.

Орися кивнула.

— Що будеш?

Сашко подивився на неї.

— А ти п-пам'ятаєш?

— Американо.

Він усміхнувся.

— Пам'ятаєш.

— Я ж сказала. Я пам'ятаю своїх людей.

Цього разу він не відповів жартом.

Просто кивнув.

— Д-Дякую.

Орися приготувала каву й принесла йому.

— Тримай.

— Дякую.

— Не за що.

Вона вже хотіла відійти, але Сашко раптом запитав:

— М-можна я посиджу тут?

— Звичайно.

— Просто...

Він замовк.

Орися не стала закінчувати за нього.

— Сиди.

Сашко кивнув.

Вона повернулася до роботи.

Через пів години Орися помітила, що Сашко досі сидить біля вікна.

Кава давно закінчилася.

Телефон лежав поруч.

Він щось читав, іноді дивився у вікно.

Нікого не чекав.

Просто сидів.

Орися підійшла.

— Ще кави?

Сашко підняв очі.

— Н-ні, дякую.

— Чай?

— Ні.

— Тоді що?

Він трохи розгубився.

— Н-нічого.

— Це теж можна замовити.

Він засміявся.

— Ти завжди така?

— Яка?

— Т-трохи дивна.

Орися зробила вигляд, що образилася.

— Дякую.

— Я н-не це мав на увазі.

— Я знаю.

Вона сіла на стілець навпроти.

— Ти часто сюди приходиш?

Сашко знизав плечима.

— Тепер, м-можливо.

— Чому?

Він подивився навколо.

— Т-тут спокійно.

Орися кивнула.

— Я саме тому його й відкрила.

— Для себе?

— Спочатку так.

— А потім?

— Потім зрозуміла, що тут добре й іншим.

Сашко посміхнувся.

— Вийшло.

— Що?

— К-кафе.

Орися усміхнулася.

— Дякую.

Вони помовчали.

Але мовчання не було незручним.

Орися вперше роздивлялася його уважніше.

Не як друга Олега.

Не як людину, про яку їй нічого не відомо.

Просто як Сашка.

Він був спокійним.

Трохи сором'язливим.

Іноді губив слова.

Коли поспішав говорити, заїкання ставало помітнішим.

Але коли говорив повільно, майже непомітно.

Орися не ловила його на словах.

Не договорювала речення.

Не робила вигляд, що не помічає.

Вона просто слухала.

І Сашко, здається, це помітив.

— Ти н-не дивишся.

— Куди?

— Коли я з-заїкаюся.

Орися не одразу зрозуміла.

— А куди я маю дивитися?

Сашко усміхнувся.

— Більшість людей починає дивитися.

— Мені цікаво, що ти кажеш, а не як ти це кажеш.

Він опустив погляд.

Кілька секунд мовчав.

— Дякую.

— Не треба дякувати.

— Треба.

Орися усміхнулася.

— Добре.

Наступного разу Сашко прийшов через два дні.

Потім ще через три.

Спочатку він завжди сідав біля вікна.

Потім почав іноді сидіти за баром.

Орися вже знала, що він не любить надто гарячу каву.

Що завжди бере воду.

Що майже ніколи не додає цукор.

Що не любить гучну музику.

Що може пів години дивитися у вікно й нічого не робити.

І ще вона знала одну дивну річ.

Сашко ніколи не приходив просто поговорити.

Але майже завжди залишався довше, ніж планував.

Одного вечора Орися закривала касу.

Сашко сидів біля бару.

— Ти ще не йдеш? — запитала вона.

— Н-ні.

— Чекаєш когось?

— Ні.

— Тоді чого сидиш?

Він задумався.

— Н-не знаю.

Орися засміялася.

— Хороша причина.

— М-місце подобається.

— Це вже другий раз, коли ти це кажеш.

— Бо п-правда.

Вона поставила перед ним чашку чаю.

— За рахунок закладу.

Сашко здивовано подивився.

— Чому?

— За те, що ти сьогодні допоміг мені переставити коробки.

— Це ж н-нічого.

— Для мене — багато.

Він усміхнувся.