Глава 2

                   Коли двері відчиняються

О десятій вечора «Pulse» мав зовсім інший вигляд.

Вдень тут було багато голосів, поспіху, телефонних дзвінків і замовлень, які сипалися одне за одним. Увечері ж кафе ніби видихало.

Світло ставало м'якшим.

Музика — тихішою.

Крізь великі вікна було видно мокру від дощу вулицю, жовті плями ліхтарів і людей, які поспішали додому.

Орися стояла біля бару й протирала чашки.

Вона вже давно могла закрити кафе.

Усі працівники пішли.

Марія ще двадцять хвилин тому попрощалася з нею словами:

— Якщо він не прийде — не сиди тут до ранку.

Орися тоді тільки усміхнулася.

— Я знаю.

— Ні, не знаєш.

— Знаю.

— Ти зараз брешеш.

— Трохи.

Марія похитала головою, взяла парасольку й пішла.

Орися залишилася сама.

І тепер кожен звук за дверима змушував її піднімати голову.

Кроки.

Машина, що зупинилася біля тротуару.

Чийсь сміх.

Двері сусіднього магазину.

Кожного разу вона думала, що це він.

І кожного разу помилялася.

Орися подивилася на годинник.

22:17.

Вона взяла телефон.

Останнє повідомлення від Олега залишалося тим самим.

«Добре.»

Вона відкрила чат.

Написала:

«Ти де?»

Подивилася.

Видалила.

Написала:

«Ти приїхав?»

Знову видалила.

Вона поклала телефон екраном донизу.

— Господи, Орися...

Вона сама з себе сміялася.

Наче їй знову було сімнадцять.

Наче від одного повідомлення залежало, яким буде весь її вечір.

Але справа була не в повідомленні.

І навіть не в тому, що Олег обіцяв приїхати.

Вона просто давно не бачила його.

По-справжньому.

Не на фотографії.

Не через короткі повідомлення.

Не через уривчасті телефонні розмови, у яких він майже завжди казав:

«Все нормально».

Вона ненавиділа ці два слова.

Бо знала — якщо людина каже «все нормально» занадто швидко, то найчастіше це означає зовсім інше.

Орися знала Олега достатньо добре, щоб чути те, чого він не говорив.

Але недостатньо добре, щоб знати, як його обійняти після всього.

Вона повернулася до роботи.

Поставила останню чашку на полицю.

Вимкнула одну лампу.

Потім другу.

У залі залишилося тільки кілька теплих світильників.

Орися підійшла до дверей і вже простягнула руку до замка.

І тоді почула кроки.

Зупинилася.

Хтось ішов тротуаром.

Кроки наближалися.

Орися завмерла.

Погляд сам ковзнув на двері.

За склом промайнула чоловіча постать.

Він зупинився.

На секунду.

Потім підняв голову.

Їхні погляди зустрілися.

Орися перестала дихати.

Олег стояв по той бік скла.

Вона не знала, скільки секунд вони просто дивилися одне на одного.

Можливо, три.

Можливо, десять.

Час у такі моменти поводиться дивно.

Він не рухається.

Не допомагає.

Не пояснює.

Просто стоїть між двома людьми.

Олег був не таким, яким вона його пам'ятала.

Не зовсім.

Волосся стало трохи довшим.

Обличчя — худішим.

Під очима темні тіні.

На ньому була темна куртка, джинси, важкі черевики.

Він стояв нерухомо, тримаючи одну руку в кишені.

І дивився на неї так, ніби сам не знав, чи варто заходити.

Орися зробила перший крок.

Відчинила двері.

— Привіт.

Олег не відповів одразу.

Він просто дивився.

Потім тихо сказав:

— Привіт.

Голос.

Саме його голос.

Орися раптом відчула, як у горлі з'явився клубок.

Скільки разів вона уявляла цю зустріч?

Сотні.

Вона думала, що скаже щось красиве.

Щось важливе.

Щось, що покаже, наскільки сильно чекала.

А насправді змогла лише:

— Ти приїхав.

Олег ледь усміхнувся.

— Приїхав.

Вона кивнула.

— Я бачила.

Він опустив погляд.

— Можна зайти?

Орися відступила вбік.

— Звісно.

Олег переступив поріг.

І саме тоді вона зрозуміла, наскільки сильно хотіла цього.

Не слів.

Не пояснень.

Не розмов.

Просто побачити його всередині цього місця.

У її кафе.

У її житті.

Поруч.

Олег зробив кілька кроків і зупинився.

Оглянув зал.

— Гарно.

— Ти ж бачив фотографії.

— Фотографії — не те саме.

— Ні.

Вони знову замовкли.

Орися не знала, куди подіти руки.

Олег теж.

Це було майже смішно.

Вони знали одне одного достатньо, щоб мовчати.

І водночас недостатньо, щоб знати, чи можна зараз обійняти.

— Каву? — нарешті запитала вона.

Олег подивився на неї.

— Ти ще питаєш?

Вона усміхнулася.

— Американо?

— Як завжди.

— Звичайно.

Орися повернулася до кавомашини.

Руки працювали автоматично.

Вона засипала зерна.

Підставила чашку.

Натиснула кнопку.

Кавомашина загуділа.

Олег стояв біля бару.

Вона відчувала його присутність навіть спиною.

— Ти сама тут? — запитав він.

— Зараз так.

— А інші?

— Вже пішли.

— Ти їх відпустила?

— Так.

Він кивнув.

— Правильно.

Орися поставила чашку перед ним.

— Тримай.

Олег взяв її обома руками.

Зробив ковток.

Зупинився.

— Смачно.

— Я не сумнівалася.

Він ледь усміхнувся.

І Орися раптом побачила того Олега, якого пам'ятала.

Хоча б на секунду.

Потім усмішка зникла.

Він подивився у вікно.

— Я не знав, чи варто приходити.

Орися сперлася руками об бар.

— Чому?

Олег довго мовчав.

— Не знав, яким буду тут.

— А яким ти думав бути?

— Не знаю.

Вона не стала тиснути.

— Можеш просто бути собою.

Олег тихо засміявся.

Без радості.

— Я вже не дуже розумію, хто це.

Ці слова зависли між ними.