Запис 5. Вона збирала себе...

Запис 5 ( 25 жовтня)

Вона збирала себе…

Вона збирала себе повільно.

Наче намисто, яке одного дня розсипалося, і намистинки покотилися в різні боки.

Деякі вона знаходила майже відразу. Інші довго шукала, зазираючи в найвіддаленіші куточки своєї пам'яті. А деякі, можливо, так і залишилися десь там, де колись була вона — та, якою вже ніколи не стане.

Спочатку їй хотілося зібрати все, як було. Відновити колишнє намисто, повернути намистинки на звичні місця, зробити так, щоб більше нічого не розсипалося.

А потім вона раптом зрозуміла: навіщо?

Навіщо намагатися відновити те, що вже стало частиною її минулого?

Вона розклала знайдені намистинки перед собою. Роздивлялася їх, торкалася пальцями, пригадувала історії, які з ними пов'язані.

Ось ця — про її здатність любити.

Ця — про вміння співчувати.

А ця нагадувала їй про те, як довго вона намагалася бути хорошою для всіх, забуваючи запитати себе, чи добре їй самій.

Вона більше не хотіла викидати жодної намистинки. Навіть тих, що нагадували про болючі часи. Адже вони теж були частиною її історії.

Але тепер вона могла обирати, як їх поєднати.

І знаєш, що?

Вона більше не боялася, що нове намисто може розсипатися.

Життя не дає гарантій. Ніхто не знає, що чекає за наступним поворотом, які зміни доведеться пережити й від чого одного дня доведеться відмовитися.

Але тепер вона знала дещо важливіше.

Якщо намисто розсиплеться знову, вона збере намистинки й створить нову прикрасу.

Не обов'язково схожу на попередню.

Не обов'язково міцнішу.

Просто таку, яка їй подобатиметься.

Таку, яку захочеться носити.

Таку, у якій вона буде собою.

Вона більше не маскувалася під необхідність бути зручною для всіх.

Вона просто вчилася поважати ту жінку, яку бачила у дзеркалі. Крок за кроком.

Намистинка за намистинкою.

********************************************

Від мене до тебе.

Світло ліхтарика.

Я підсвічую. Ти бачиш. Ти відчуваєш.

*************************************************

Збирати себе по намистинках— це не про те, щоб раптом стати ідеальною чи почати все з чистого аркуша. Це про те, щоб обережно підняти з підлоги те, що вціліло після катастрофи.

Так, якісь перлини твого минулого життя втрачені назавжди. Якісь стосунки, ілюзії чи роки вже не повернути, і це твій законний біль. Але подивись на те, що залишилося в твоїх руках. Це ти. Твій досвід. Твоя сила. І з цього вцілілого каміння можна нанизати зовсім інше, набагато міцніше намисто, яке грітиме твою душу.

Якщо тобі зараз важко дихати і нестерпно лячно сказати комусь це тверде слово «ні» — не карай себе. Вчитися повазі до себе — це довга дорога. Почни з маленької намистинки сьогодні. Скажи «ні» тому, що завдає тобі дискомфорту прямо зараз. Захисти свій простір.

Обійми себе за плечі. Зроби спокійний, глибокий вдих. Ти більше не біжиш за чужими сценаріями.Твої ніжні руки крок за кроком збирають нову, вільну тебе.

«Я маю право говорити "ні" тому, що мене руйнує. Я маю право обирати себе».