Запис 4. Вона забирала чужий біль із собою...

Запис 4 (24 жовтня)

***************************

Вона забирала чужий біль із собою…

Вона завжди вміла слухати.

Їй розповідали про образи, розчарування, невдалі стосунки, несправедливість і біль. І вона слухала. Співчувала. Намагалася зрозуміти. Шукала слова, які могли б заспокоїти, підтримати, допомогти.

Вона не вміла просто вислухати й відпустити.

Вона забирала почуте із собою, ставала таким собі «контейнером для чужих емоцій». Прокручувала розмови в голові, думала, що ще можна було сказати, як ще допомогти, що зробити, аби людям стало легше.

І, здавалося, їм ,справді,  ставало легше. Вони поверталася до дому, до роботи...

А вона залишалася. З чужим болем, який вже став частиною її дня. З думками, від яких не могла звільнитися. З відчуттям, що має щось зробити, знайти вихід, допомогти.

А якщо не виходило — відчувала провину.

Ніби це вона не змогла. Не знайшла правильних слів. Недостатньо підтримала. Не зробила чогось важливого.

Вона навіть не помічала, як поступово залишається без сил. Їй вже не хотілося нічого. Не хотілося розмовляти, кудись іти, займатися собою. Навіть те, що раніше приносило задоволення, здавалося зайвим зусиллям.

Вона могла годинами думати про те, як допомогти іншій людині, але вже не мала ні бажання, ні сил допомогти самій собі.

І найдивніше — вона довго не бачила в цьому нічого незвичайного. Мабуть, їй здавалося, що якщо вона може підтримати, то повинна це робити. Якщо людина довіряє їй свій біль, вона має допомогти його позбутися.

Але вона не могла. Не тому, що була байдужою. Не тому, що мало старалася. Вона просто не могла прожити чуже життя замість іншої людини.

Скільки разів вона залишала себе наодинці з чужими проблемами? Скільки сил віддавала, навіть не запитуючи себе, чи має їх вона сама? Скільки разів звинувачувала себе в тому, за що насправді не могла відповідати?

Вона так боялася не допомогти комусь, що не помітила, як сама залишилася без допомоги.

А їй теж потрібні були чиїсь слова. Не поради. Не чергове пояснення, що вона має робити. Просто слова, які дозволили б їй перестати почуватися винною за те, що вона не всесильна.

Бо вона теж людина. І в неї теж є межа.

********************************************

Від мене до тебе.

Світло ліхтарика.

Я підсвічую. Ти бачиш. Ти відчуваєш.

*************************************************

А ти коли-небудь помічала, скільки сил залишаєш у чужих історіях?

Можливо, ти теж довго пам'ятаєш чиїсь слова. Повертаєшся подумки до розмови. Шукаєш рішення, навіть коли тебе про це вже ніхто не просить.

А якщо нічого не змінюється, звинувачуєш себе?

Мені хочеться запитати тебе про дещо.

Коли ти так старанно намагаєшся полегшити чийсь біль, чи залишається в тебе місце для власного?

І чи дозволяєш ти собі бути втомленою, не відчуваючи провини?

Не поспішай із відповідями.

Можливо, сьогодні достатньо лише помітити, як часто ти забуваєш про себе, коли комусь іншому погано.

І тихенько запитати себе: « А що зараз потрібно мені?»

Обійми себе за плечі, відчуй своє тепло. Ти в себе Є!

Якщо тобі відгукується, дай мені знати ❤️ або зірочкою. Подяка!