Запис 3. Вона зникла...

Запис 3 (23 жовтня)

************************

Ми, жінки, чудово знаємо, що повинні робити. Треба бути терплячою, мудрою, турботливою, сильною. Допомогти, вислухати, підтримати, зрозуміти, пробачити… Ми з дитинства напам’ять знаємо всі ці нескінченні «треба».

Але рідко замислюємося над тим, скільки енергії вони в нас забирають. Особливо тоді, коли цих «треба» стає надто багато, а серед них майже не залишається місця для власних бажань.

Щодня ми вислуховуємо, втішаємо, рятуємо, згладжуємо гострі кути, намагаємося передбачити чужі потреби й не розчарувати тих, хто від нас чогось очікує. Ми вчимося бути опорою для всіх, навіть коли самі ледве тримаємося. А якщо не справляємося, то ще й звинувачуємо себе в тому, що недостатньо старалися.

Так, день за днем, ми витрачаємо свій внутрішній ресурс. Віддаємо сили, увагу, час, емоції. І часто навіть не помічаємо, як мало залишається нам самим.

Енергія витікає, мов вода крізь пальці. Спочатку зникає бажання зайвий раз кудись піти, потім — радість від того, що колись наповнювало. Стає важко мріяти, чогось хотіти, щось планувати. А одного дня ти можеш прокинутися й відчути всередині таку порожнечу, що не матимеш сил навіть запитати себе: «А чого хочу я?»

Не тому, що тобі більше нічого не потрібно. А тому, що ти надто довго витрачала себе на всіх інших.

Ти стала незамінною для багатьох. Навчилася підтримувати, розуміти, рятувати, бути сильною й зручною. Але поки ти віддавала іншим свої сили, увагу й тепло, для тебе самої їх ставало дедалі менше.

Ти стала ідеально зручною для всіх навколо… але для себе — зникла.

*********************

Вона зникла...

Коли саме зникає жінка?

Ні, не фізично. Не тоді, коли вона поспіхом збирає валізи й іде геть, голосно грюкнувши на прощання дверима.

Психологічно. Енергетично.

Наче все ще присутня тут і зараз. Наче навколо нічого не змінилося: вона так само механічно варить ранкову каву, звично миє посуд, відповідає на буденні запитання, автоматично посміхається гостям за святковим столом і вчасно згладжує гострі кути.

Але якщо зазирнути їй в обличчя трохи глибше — в очах порожнеча. Там більше не горить колишнє, тепле життєве світло. Не залишилося ані образи, ані злості. Лише глуха, німа втома, за якою вже нічого не хочеться пояснювати й доводити.

Вона зникає в ту мить, коли всередині згасає бажання за щось боротися, щось доводити чи про щось просити. Коли стає байдуже. На скандали, невиконані обіцянки, крижаний холод поруч.

Вона продовжує жити, виконувати звичні обов’язки, дотримуватися чужих правил. А її власне «я» відступає кудись углиб, ховається там, де його вже майже не чути.

Тіло все ще тут, тримається за звичний побут. А вона сама… наче поступово віддаляється від власного життя.

А ще вона зникає тоді, коли починає жити зовсім не своє життя. Коли її власне «я» опиняється на останньому місці — не лише в шкільній абетці, а й у її особистому світі.

Коли на першому місці завжди хтось інший.

Комусь потрібно допомогти. Когось підтримати. Щось передбачити, когось урятувати. І ще виконати тисячу чужих нескінченних «треба».

А її власні мрії? Її тихі бажання? Її законне право просто бути собою?

Вони день за днем відсуваються на задній план, аж поки жінка майже перестає згадувати, чого хоче сама. Чого прагне. Що приносить їй радість. Ким вона є поза всіма своїми ролями.

І найпідступніше те, що це зникнення часто маскується під щось благородне. Під турботу. Відповідальність. Любов. Під необхідність бути потрібною всім навколо.

Вона так довго живе для інших, що одного дня може не знайти відповіді на просте запитання: « А чого хочу я?»

І, можливо, саме тоді вперше наважиться вимовити слова, які давно були в ній, але не знаходили виходу:

« Я зникла…»

***********************

Від мене до тебе.

Світло ліхтарика.

Я підсвічую. Ти бачиш. Ти відчуваєш.

*******************************

 Визнати своє зникнення — це не фінал.

Це початок твого зворотного шляху. 

Не поспішай звинувачувати себе в егоїзмі за бажання почути себе і свої "хочу".

Якщо ти забула, чого прагнеш і що приносить тобі радість, почни з найменшого кроку.

Запитай себе сьогодні: «Яку каву я хочу випити? Яку мелодію хочу послухати саме я, а не хтось інший?». Твоє «Я» не померло — воно просто сховалося і чекає, поки ти покличеш його назад. Обійми себе за плечі. Твій ліхтарик вже горить. 

Якщо тобі відгукнулися мої роздуми, став ❤️ або зірочку. Безмежно вдячна.