Розділ 10 Венера

За три роки до…

Я стою перед дзеркалом, і моє відображення здається мені чужим. Наречена. У білосніжній сукні з довгим шлейфом, вишитій перлинами, яка блищить при світлі ламп. Фата ніжно спадає на плечі, а волосся акуратно вкладене, як того хотіла мама. Всі навколо кажуть, що я виглядаю ідеально, як і належить нареченій. Але коли я дивлюся на себе, всередині нічого не відгукується.

Цей день мав би бути щасливим, але я не можу навіть змусити себе посміхнутися. Мої очі порожні, хоч і прикрашені бездоганним макіяжем. Сукня сидить ідеально, але я відчуваю її, як маску, як зовнішній образ, який насправді нічого не означає. Я дивлюся в дзеркало, і бачу лише оболонку, створену для цього дня.

Позаду мене Влад. Мій наречений. Той, хто має стати моїм чоловіком. Він добрий, турботливий, і надійний. Саме завдяки його підтримці та сильному плечу не зламалася. Та Влад не той, через кого я не спала ночами, кого я чекала і за ким тужила.

Минув рік з того часу, як Дан покинув мене. Я переконувала себе, що треба рухатися далі. Всі казали, що час лікує. Але час не вилікував мене. Я змирилася з тим, що між нами кінець, навчилася жити з цією думкою. Але рана всередині досі не загоїлася. Вона ховається глибоко, там, де ніхто не бачить, але я відчуваю її кожного разу, коли згадую його.

Я мала б посміхатися, адже сьогодні мій весільний день. Та коли дивлюся на своє відображення, бачу лише жінку, яка намагається зібрати себе докупи, сховати цей біль за фатою і перлинами. Я закушую губу, намагаючись змусити себе знайти у собі сили посміхнутися для Влада, для того, хто стоїть за моєю спиною і вірить, що він — мій єдиний.

Мої руки тремтять, і я повільно вдихаю, щоб заспокоїтися. Влад не винен у тому, що моє серце досі належить іншому. Він заслуговує на щось більше, ніж я можу дати. Але я мушу продовжувати. Мушу вдягнути цю посмішку і зробити крок вперед.

Зараз я маю відпустити минуле, хоча всередині все ще болить.

Будь щаслива…

Я досі пам'ятаю той вечір. Одне повідомлення. Коротке, сухе, без жодного контексту: "Будь щаслива". І все.

Я перечитала його раз, другий, третій, сподіваючись, що це якась помилка. Я не могла повірити, що це все, що Дан хотів сказати. Не може бути, щоб після всього між нами було залишилися лише ці два слова. Я чекала на пояснення, на ще одне повідомлення, дзвінок, будь-який знак. Але нічого більше не було. Тільки ця порожнеча.

Спочатку я не відчувала нічого, просто застигла, ніби реальність зупинилася. Але через кілька хвилин до мене почав приходити біль. Гострий, пронизливий, як ніж. Дан просто зник. Без пояснень, без жодного слова прощання. Я набирала його номер десятки разів, але слухавка мовчала. Писала повідомлення, сподіваючись, що Дан хоч відповість, але навіть прочитати їх він не міг. Його профіль зник, ніби його ніколи й не було.

Ночами я не могла спати, постійно перевіряла телефон, сподіваючись, що це був сон, що ось-ось він напише або подзвонить і пояснить усе. Але щоночі відповідь була тією ж самою — тиша. І від цієї тиші мене ламало зсередини. Я відчувала, як світ навколо мене руйнується, кожен день ставав важчим за попередній. Я не могла зрозуміти, що пішло не так. Ми були щасливі, чи принаймні я так думала. Він був частиною мого життя, і раптом — нічого. Він просто зник, залишивши мене сам на сам з цією порожнечею.

Я думала летіти до Дана в Україну. У мене не було відповіді, і я готова була піти на все, щоб знайти її. Я складала плани, шукала квитки, але кожен раз мене щось зупиняло. Страх, що навіть якщо я приїду, я не знайду його. Що його зникнення було остаточним. Що він вирішив це назавжди.

Мене ламало від думок про те, що я залишилася сама. Чому Дан нічого не пояснив? Чому не дав можливості зрозуміти? Я ходила по кімнаті, ніби на автоматі, постійно згадуючи наше спільне життя, шукаючи, де я могла зробити помилку, що пішло не так. Але відповіді не було. І з кожним днем відсутність цієї відповіді ставала нестерпнішою.

Дан залишив мене наодинці зі світом, де не було вже ні нас, ні майбутнього, яке я собі уявляла. Лише порожнеча і біль, який неможливо було подолати.

І тоді на допомогу прийшов Влад. Він став моєю опорою, не дав нашкодити собі. День за днем витирав мої сльози й зізнався у почуттях. Я не хотіла їх приймати. Просила облишити мене. Кричала, що ніколи не покохаю його, що ми тільки друзі. Але він не здавався. На всі мої “ні”, казав свої “так”. І зараз ми стоїмо там, де я й уявити собі не могла. 

— Венеро, ти прекрасна, — Влад бере мою долоню, щоб залишити на ній легкий поцілунок. Я навіть не здригаюся. Уже звикла. 

Влад тримає мене за руку, його дотик теплий і надійний, але, дивлячись на нього, я несподівано бачу інше обличчя. Переді мною постає Дан.

Його риси вимальовуються перед моїми очима, і на мить здається, що це саме він стоїть переді мною. Я ніби можу простягнути руку й торкнутися його щоки, як робила колись. Серце на мить завмирає, відчуття настільки реальне, що я майже вірю в це. Його посмішка, його погляд — усе повертається так швидко, що я втрачаю зв'язок із теперішнім.

Але в одну мить ілюзія розсіюється. Дан зникає, залишаючи тільки порожнечу, і переді мною знову той, хто сьогодні стане моїм чоловіком. Я опускаю очі, намагаючись зібрати себе докупи. Це не Дан. Його більше немає в моєму житті. Але спогади, які він залишив, усе ще ховаються десь глибоко в мені, і я не можу їх стерти. Хоч пройшов рік, його образ досі виникає у найнеочікуваніші моменти.