Розділ 5.2 Дан/Венера

Усередині автомобіля панує тиша, настільки гнітюча, що здається, вона стискає нас обох зсередини. Краєм ока дивлюся на Венеру. Її погляд спрямований на дорогу, а руки міцно стискають кермо. Наше мовчання важке, і це відчувається у всьому: в тому, як ми сидимо, як дихаємо, як не можемо зустрітися один з одним очима.

Мені хочеться щось сказати, почати розмову, але кожна спроба ніби блокується всередині. Слова застрягають у горлі, і я відчуваю, як страх не дає їм вирватися назовні. Що, якщо вона не захоче мене почути? Що, якщо мої слова тільки погіршать ситуацію? 

Я чую, як Венера робить глибокий вдих, але не продовжує. І я сам роблю те саме — ніби готуюся сказати щось важливе, але зупиняю себе.

Так ми їдемо до самої набережної, де паркуємо автомобіль. Все ж таки Венера не жартувала, коли сказала, що ми там будемо гуляти.

— Дощ стіною йде. Ти справді хочеш вийти? — відповідь мені не озвучили.

Венера дістала дві парасолі. Одну кинула мені на коліна, для іншої відчинила двері, щоб розкрити собі. Сперечатися було беззмістовно. Я повторив за дівчиною трюк і вийшов на вулиці.

Холодне повітря вдарило по обличчю і змусило мене наїжитися. Вечір, злива, відсутність хоч однієї живої душі, здається, Венеру взагалі не хвилювали. Вона не чекаючи мене пішла уперед. Мені довелося тільки пришвидшитися, щоб наздогнати дівчину.

— Що з тобою сьогодні таке? — і знову жодної відповіді.

Я розумів, що мене ведуть до води, де ми з Венерою любили зустрічати заходи сонця. Саме там ми зізнавалися один одному в найпотаємнішому. Саме там ми оголювали наші душі в надії знайти підтримку. 

***

Дан щось кричав мені у спину, але я не зважала. Розмова буде тільки там, де я цього хочу. Ми дійдемо до того клятого місця, де були ближчими, ніж ніколи й нарешті поговоримо. 

До потрібної лавки залишається два кроки. Я не зважаю ні на холод, ні на дощ. Байдуже, що завтра можу захворіти. Мені потрібно нарешті прояснити наші відносини, бо я не можу ні спати, ні їсти. Щодня мене з’їдає відчуття тривоги, бо я бачу, як Дан віддаляється. І це приносить мені справжній біль. 

— Ми на місці! — тепер я могла повернутися до Дана обличчям.

— Прекрасно. Може вже поясниш, що відбувається?

— Ні, пояснювати маєш ти. Як ти міг вирішити перестати зі мною спілкуватися, навіть не запитавши моєї думки? Як міг вирішити віддалитися від мене? — образа вирувала в мені так само як погана погода на вулиці.

— Я виходив з твоїх інтересів. Нам потрібно на якийсь час призупинити наше спілкування, оскільки, воно почало виходити за рамки дружніх. Це буде краще для тебе в першу чергу.

— Ти за це не хвилюйся, я за себе подумаю.

— От і подумай!

Грудна клітка розривається від шаленого серцебиття та адреналіну, який рвався назовні. Злість, образа, розчарування переповнювали мене зсередини, проте вони були не одні. Симпатія, прив’язаність, закоханість – нові емоції, які сьогодні проявилися  в мені.

— Деякий час тому ми сиділи на цій лавці й обговорювали те, що між нами зародилося. Тоді ми пішли на повідцю своїх страхів і захотіли залишити дружбу. Сьогодні я відмовляюся від цього рішення. 

***

Я стою перед Венерою, дивлячись прямо в її очі, і всередині мене все стискається. Це одна з найважчих розмов у моєму житті. Я знаю, що повинен це сказати, але кожне слово дається важче, ніж я очікував. Вона чекає, її очі сповнені тепла і надії, і від цього стає ще важче. Я глибоко вдихаю, намагаючись зібрати сили.

— Венеро, я справді старався бути твоїм найкращим другом. Протягом цих трьох років я робив все, щоб бути поруч з тобою та хоч трохи тобі відповідати. Але зараз я розумію, що мені варто відступити й дати тобі можливість бути з людиною, яка по-справжньому зробить тебе щасливою.  

— Дан, ти хоч чуєш, що ти говориш? З ким я по твоєму має бути щасливою?

— Я... просто не той, хто тобі потрібен. Не той, кого ти заслуговуєш, — опускаю погляд, бо не можу більше дивитися в її очі, в яких починає з'являтися розуміння і біль. — Ти – неймовірна, розумна, добра... і  заслуговуєш на людину, яка зможе дати тобі все, що тобі потрібно. Все, чого ти прагнеш. А я... я не впевнений, що зможу.

Венера намагається щось сказати, але я зупиняю її, піднявши руку. 

— Послухай мене. Між нами  прірва. Може, ти цього не бачиш зараз, але я це відчуваю кожен раз, коли ми разом. Твоє життя – це щось більше, воно сповнене мрій і можливостей, які я не можу запропонувати. Ти живеш у світі, де я ніколи не зможу бути повністю присутнім.

— Боягуз! Ми навіть не спробували, а вже відмовляємося один від одного під страхом майбутнього.

— Венеро, говорити легше, ніж лікувати розбите серце. Навіщо тобі це все? Навіщо тобі я?

— Бо тільки поруч з тобою я відчуваю, як моє серце наповнюється любов’ю.

Злива б'є по землі важкими краплями, огортаючи вулицю суцільним шумом дощу. Ми стоїмо під парасолями, намагаючись захиститися від мокрих потоків, але ніщо не може захистити від того, що відбувається всередині нас. Мої руки міцно тримають парасольку, Венера ж свою відкидає кудись у бік.