Юля
Поки я вирішувала чим сьогодні зайнятися після пар, зателефонував Сергій і повідомив, що вони вирішили сьогодні потусуватися в місті і дуже будуть раді моїй компанії. Я аж підстрибнула. У суботу так і не змогла з ними потеревенити через те, що сталося. А тут така нагода. В мене було вікно і я зганяла додому переодягнутися. Хотілося виглядати якнайкраще. Це ж не просто тусовка за клубом, де всі пробують курити чи вперше п’ють алкоголь, а вихід в місто з друзями, де всіх нас бачитимуть разом.
Коли побачила Даміра на байку, в мене аж мову відняло. Йому дуже пасував мотоцикл і одяг. Вирішив повипендрюватися. Але я сама така, тож посміялася з друга, чмокнула в щоку і одягла шолом. Їхати тут недалечко, але безпека - понад усе!
- Юлька, ти чому так не одягаєшся, коли в селі? - привітав мене з ходу Сергій.
- А де Юру загубили? - зупинила я його тираду зустрічним питанням.
- З роботи не зміг відпроситися. Там якийсь завал, - вставив Колька і обняв мене за плечі. - Класно, що ти змогла вирватися.
- Головне, щоб Сергій про це не дізнався, інакше образиться.
- Ми ні слова, - Дамір підійшов ззаду і теж спробував обійняти мене.
- Стоп, стоп, давайте без цих групових обіймів, а то люди ще дурне подумають, - відкараскалась я, мотиви хлопця я розуміла, але нам було не по дорозі.
- Ми там піцу замовили і швидше всього її принесли, - вклинився Сергій. - Тож ходімо всередину.
Ми не бачилися більше трьох місяців і я вже встигла засумувати. Тож, почалися розповіді про те, як хто провів літо. Про те, що Дамір підріс, я вже знала. А тепер довелося його вітати зі вступом до університету. Добре, що не мого, а технічного. Він був в іншому кінці міста, і це давало надію, що він мені не набридатиме.
Коля вдало вступив на п’ятий курс, ще й на магістратуру. Тож і за це вийшло тішитися.
- А зі мною Янка порвала, - похвалився Сергій, але трохи похнюплено.
- Такі собі новини, - поплескала я друга по плечу. - А в чому причина?
- Просто знайшла багатшого, ось і все, - розвів друг руками.
- Тоді ти б менше приймав це до серця. Якби вона кинула тебе просто так, це означало б, що ти мудак. Але ж ми всі знаємо, що ні! Просто той інший виграв її в чесному бою.
- Не зовсім. В нього була фора в п’ять років, - усміхнувся кутиком рота друг. - Тепер в мене є бажання за цих п’ять років перевершити його і стати крутіше.
- Ти ще досі хочеш її повернути? - запитав Коля.
- Ні, просто азарт. Хочеться показати, кого вона втратила, ось і все. Я вже знайшов кращу роботу.
- Та ми якби знаємо, - втулив свої п’ять копійок Дамір.
- Я не тобі розповідаю, гівнюк малий, - полетіло в бік хлопця. - Трохи підріс, а розуму не набрався.
- Хлопці, давайте без сварок, бо більше не піду з вами, - я поклала прибори на стіл. - Мені цікаво все, що відбувалося з вами цього літа. І так, я нічого не знаю...
- Ми про тебе взагалі-то також. Може, і ти розповіси щось? - перевів тему Сергій.
- Та, звісно, ось одного разу ми пішли з Марком та його нареченою на пляж...
У вівторок погода знову зіпсувалася, ніби відчула, що картопля викопана, а решту городини зачіпати рано. Дощ був дрібний, але дуже густющий. На вулицю не хотілося, тож я спробувала тісніше загорнутися в ковдру і заснути знову. Взагалі, рідко прокидалася без будильника, особливо в таку погоду. Але вчора вийшло лягти спати раніше і нормально відпочити.
Довго поспати мені не дали, телефон завібрував від повідомлення: «Тебе забирати на пари, чи ти сьогодні теж зайнята?».
Я відклала мобільний не відкриваючи його. Питання виглядало дивним, адже мови про сьогоднішній день не було. Але потім все ж кинула «Так». Хай розуміє, як хоче.
Хоча я сама вже не розуміла ситуації, бо наше спілкування переходило всі межі. Ми не друзі, ми не зустрічаємось, ми навіть не подобаємося одне одному. Я розумію, що звикла до хлопців в своєму житті. В принципі, їх було аж забагато, але треба було провести хоч якісь межі...
Ти зараз серйозно?- прозвучало питання в голові. – А тебе часом не бісить той факт, що він тебе відшив настільки різко? Хоча сам реагує дуже навіть бурхливо.
Насправді, ні. В мої плани це не входило... Може, саме тому і бісить? Адже звучить як звинувачення.
«Так мені приїжджати, чи ні?» - знову повідомлення. Ні, бляха, приходь пішки. Цього разу я просто не відповіла, бо не вистачало терпіння.
Але він таки приїхав і вже чекав поруч з під’їздом. Судячи з обличчя, ще й не дуже задоволений. Ніби це я винна, що він роззява. Чому хлопці взагалі бувають настільки несамостійні? Їх спеціально так виховують?
Я мовчки зайняла своє місце поряд з ним і пристебнула ремінь безпеки.
- Могла і нормально відписати, - буркнув він.
- Ти серйозно, зараз? Здається, на сьогодні ми ні про що не домовлялися.
- Ну так, звісно? – він завів авто і рушив. – Сама бігаєш по побаченнях, а потім я буду винний, що не відвозив тебе додому.
- Це вже не твоя справа, Петренко. Тобі не здається, що ти забуваєшся?
- У сенсі? Я просто хочу відпрацювати цей місяць спокійно.
- А я просто хочу сходити на побачення спокійно. Те, що я тебе не цікавлю як дівчина, зовсім не означає, що не цікавлю інших.
- Он як...