Юля
Не можна сміятися, не можна... Я пошвидше втекла від Сашка, бачачи в якому він стані. Але ж делікатний хлопець. А я все думала, що йому не подобаюся. Ахахах.
- Ти чого така весела? - запитала мама, коли я заскочила на кухню.
- Та Сашко смішний анекдот розповів, - махнула я рукою.
- Він тебе не ображав? - серйозно запитала вона.
- Все ок. Ще хто кого образить. Треба придумати йому нову постіль на розкладушку, бо він з мене ковдру стягує, - я вихопила відбивнушку з тарілки і відкусила її. - Смачно як! Ммм!
- Не наглій, це на обід після збору. Посмаж яєчню на сніданок, - засміялася мама.
- Саш, ти омлет будеш!? - ніхто не відповів. - Мовчання знак згоди.
- Вже дядько Петро приїхав, - зайшла бабуся. - Ви б ще до обіду спали.
- Ба, ти сама нас вночі розбудила. Он в Сашка стрес, ще й дірка на щоці.
- Ой, не бреши, там дві краплі впало. Делікатні такі пішли.
- Аха-ха.
- Та файний він хлопець. Зараз подивимось, як до праці.
- Нам треба попоїсти спочатку, хай картопелька підсохне, - вирішила я. - Тільки недавно дощ був.
Невдовзі на кухні пахло не лише відбивними, а й яєчнею. Я ще встигла намазати бутерброди з маслом і рибою.
- Що ви тутечки? Я вже розорав першу ходку, - зайшов дядько Петро в хату.
- Петь, зайди поснідаєш. Діти ще не їли теж.
- Ото міщани, вам би до обіду дрихнути. В селі робота не стоїть, - забурчав він, але скинув чоботи і миттю опився за столом, де мама відразу поставила йому їсти.
- Але ти, а мені відбивних не можна, - скривилася я злегка ображено.
Мама відразу поклала по кілька штук мені з Сашком - підлещується. Я вхопила миски і подалася в нашу кімнату.
Двері були відчинені, а він сидів за столом, щось роблячи в телефоні, в навушниках. Я поставила тарілки на стіл, а він вийняв навушник.
- Дякую, але я не дуже голодний.
- Петренко, я тебе питала, чи ти їстимеш. Те, що ти глухий - твої проблеми. Тільки спробуй лиши хоч шматок.
Здається, мій погляд подіяв на нього чудодійно. Він почав їсти з таким ентузіазмом, ніби вперше в житті їв яєчню.
Я і собі присіла за стіл і прийнялась за їжу, але доїсти спокійно нам не дали.
- О, женіха собі знайшла, - прогундосив на всю кімнату дядько, заглянувши у двері.
- Ви б стукали, а мо, я переодягаюся, - я була сердита за відбивні, якими мама так легко поділилася з ним, а мені зажала.
- Двері відкриті були. За дві години маєте зібрати, бо я приїду на другий захід, - він відсалютував і лишив нас в кімнаті.
Перед виходом у поле, бабуся видала Сашкові старий дідусин одяг. Ну, не нове, але цілком пристойне, особливо чоботи. Все ж не на вечорниці йде.
Він без особливих відмовок примірив, хоча мав власний.
- Класні чоботи. Мій розмір, - з ентузіазмом одягнув їх.
- Це ж дідуся. Бабуся не викидала їх, коли він помер, - я посміхнулася, пригадуючи момент, коли він хвалився, які прекрасні чоботи придбав.
- Що? Хочеш сказати, що це одяг мертвої людини? - Сашко дикими очима витріщився на дідусеві чоботи.
- Так, і що? - я не бачила проблеми. Все випране і почищене - в найкращому вигляді. Дід би не вибачив, якби їх викинули.
- Це ж мертвого, і ви додумалися це мені дати? - він всівся і почав знімати чоботи.
- Що ти робиш? - я подивилася на переляканого хлопця, який сидів під будинком на лаві.
- Я не буду в цьому ходити.
- Ти дивний. Боїшся, що дід прийде, як зомбі за речами? Бу-у-у-у, - підійшла я до нього, корчачи мармизку. - Віддай, бо заберу твою душу-у-уу-у. - Я вхопила його за комір верхньої куртки.
- Та ну тебе, - він забрав мої руки. - Просто це дивно.
- Не хвилюйся, ти б йому сподобався. А ще більше сподобаєшся, коли перестанеш грати лялю і ми нарешті підемо в поле. А то ми одні тут лишилися. Он навіть відра наші забрали вже. Виберуть картоплю без нас - Сергій додасть ще день, хочеш?
- Ну ні, мені тридцять днів і так більше, ніж достатньо.