22.

Сашко 

Їхати вдруге було вже не так лячно, тому я таки взяв шолом і сів позаду Юльки. Та й цього разу вона не знущалася, а нормально їхала. Я в якийсь момент навіть перестав хвилюватися за власне життя. А коли під’їхали ближче, почав - тільки за репутацію. 

- Висади мене подалі, я пройдуся. 

- Тільки не кажи, що соромишся мене, - реготнула вона. - Але як забажаєш. 

- Ок. Тільки давай без зайвої комедії. 

- Добре, братику. Тоді я відразу на парковку під корпусом, дійдеш звідти. 

На парковці універу, де викладачі працюють за невисоку зарплату, простих Ланосів чи хоча б Фольксвагенів не було. Тойота найновішої моделі, чийсь Порше, два Лексуса, Беха - вона, мабуть, виглядала найубогіше серед них... я здогадувався, звідки такі статки, бо навіть у нашій групі були студенти, які нічого не здавали без “додаткових вкладень” в кишені деяких викладачів. Ну і потім ми бачимо супер-знаючого спеціаліста на своїй посаді, який спочатку купив диплом, потім купив робоче місце. І при потребі спокійно відкупиться від криміналу, якщо щось піде не так. 

Юлька зайняла місце для парковки і заглушила мотор. 

- Ось і все. До зустрічі. 

- Юлька, ти що за альфонса собі знайшла? - викрикнув якийсь пацан з машини, що стала поряд. 

- Притримай-но язик... 

- Це мій брат з Одеси, я ж колись розповідала. 

- Я його вже десь бачив раніше... - він вийшов з авто. 

- Він тут давно навчається. 

- Ден, - простягнув руку пацан. 

- Сашко, не альфонс, і навіть не її брат. 

- Хах, П’ятниця, а брехати негарно, - заусміхався він. 

- Собаки на місяць брешуть, а я створюю плітки. Щоб вам не було нудно жити, - вона поправила волосся, зло позираючи на мене. - І взагалі, нам не варто спізнюватися, бо зараз лабораторна. Пізніше почнемо, потім весь обід пробірки мити. 

Я хотів сказати "до вечора", але стримався. І так, здається, я погіршив ситуацію. Якої помсти мені чекати до вечора, одному богу відомо. 

А вечір настав практично миттєво. Чесно - скучитися за Юлькою я не встиг. Я вже уявляв, що мене чекає в помсту за ранок... 

“Біля байка” - прилетіло повідомлення від неї. Значить, зйомок не буде... Але навіщо я їй тоді? Сподіваюсь, все не закінчиться тим, що вона мене прикопає десь в лісі за Небіжкою. 

Я хотів злиняти непомітно, але дівчата мене підхопили попід руки. 

- Ти куди зібрався? - зашепотіла Оллі на вухо, аж задзвеніло. 

- Ми хочемо її побачити ближче, - абсолютно не ховаючись, заявила Кріс. 

- Та ну вас. 

- Оллі, привіт, - до нас наближався Антон, один зі злощасних знайомих Олівії. - Ти, я бачу, хлопцями не перебираєш. 

- А я бачу, ти язиком перебираєш забагато, - не витримав я. - Мабуть, тобі його не було б зайвим відірвати. 

- Не лізь, Саш, - смикнула мене Оллі. - Мені байдуже, що він там говорить. 

- А мені - ні, - але дівчата мене відтягли в сторону від цього придурка. 

- Ходи, ми не передумали, - не вгавала Кріс. 

Я здався. Все одно ж не лишать в спокої. Та і самому чекати нудно. 

- Це її? - загорілися очі в Олівії. - Крутезний. 

- Вона що, міліонерша? - здивувала Крістіна. 

- Та ні, це брати подарували, - заскочила Юлька їх зненацька. Дівчата аж попідстрибували. - Я бачу ти групу підтримки привів з собою, думав, що я готую над тобою розправу? Розчленування, видирання нігтів там? Набиття слова “пиздун” на обличчі... 

Дівчата зігнулися навпіл від сміху, а я застиг, не розуміючи, що сказати. 

- Тримай, - вона ткнула мені в руки шолом. - Дівчата, дико перепрошую, але четверо не помістимось. А серед вас усіх - тільки він моя персональна проблема. 

- Е-е-е. Це чого це я твоя проблема? - прифігів я остаточно. 

- Ти не хочеш з нами потусуватися? - влізла Крістіна. 

- Менше слів, якось може... зараз робота чекає. Петренко, рюкзак візьми і не дай боги, ти ще раз його кинеш... будеш в мене в рабстві до кінця життя. 

- Зрозумів я, зрозумів.