17.

Юля 

- Саш, рюкзак! 

- Тримай! 

І це придурок додумався мені його кинути! З камерою всередині! 

Не думаючи ні хвилини я кинулася ловити цю абсолютно безцінну для мене річ, спіткнулася і полетіла додолу, розпластуючись перед сусідками на тротуарі. Коліна і лікті нещадно занили. Здається, зачепило підборіддя знизу, бо аж зуби заскрипіли, але рюкзак таки не постраждав. Я спробувала підвестися та все віддало диким болем, а на очі виступили сльози. 

- О, боже, Юля ти ціла!? - загорланила Павлівна. 

Саша підбіг до мене і спробував підняти, та стало тільки гірше. 

- Ох, не чіпай мене! - простогнала я, пробуючи поворушитися крізь біль. Тим часом він забрав сумку. 

- Та чого ти дивишся, поможи їй, - горланила вона збоку. 

- Не лізь, самі розберуться, - бурчала збоку Іванівна. 

- Бляха, оце я ідіот, - простогнав він. - Пробач, мені геть з голови вилетіло. 

- Та я бачу, що ти сракою думаєш, а потім робиш, - я помалу повернулася на бік, а потім на спину. Коліна та лікті старшенно пекли. 

- Здається, в тебе порвані штани, - констатував Саша намагаючись підхопити мене знизу. 

- Вб'ю засранця, це були мої улюблені, - зі сльозами на очах прошипіла я, хоча плакала не за ними. Просто сльози самі не зупинялися, настільки боляче було. 

Уявлення не маю як, та на руках він дотяг мене до ліфта. І навіть натис на кнопку. 

- Може, я постою? - спробувала я полегшити життя цього дурня, але він відмовився, ну і бог з ним. Як вилізе грижа - сам буде винен! 

В ліфт ми ледве влізли, і здавалося він їхатиме на верх вічність. Я кліщами вчепилася за шию Саші, бо навіть просто їхати в ліфті завжди було стрьомно. А зараз ще й на лету - здавалося, що я впаду вниз. 

- Так болить? Вибач, я ідіот... 

- Петренко, просто заткнися. 

Мами вдома ще не було, тож мені довелося таки стати на свої ноги, поки він відмикав двері. Дуже пощастило, що сусідка не подалася “помагати”. Вона то хотіла, але Сашко гаркнув на неї прямо з дверей під’їзду, що бідосі аж заніміло. 

Я спробувала ступити кілька кроків сама, але це було дуже боляче, тож Саша знову підхопив мене на руки і заніс в мою кімнату. 

- Де в тебе щось дезінфікуюче, перекись, наприклад. Потрібно рану промити. 

- На кухні аптечка, зверху. 

Поки він шукав ліки я скинула куртку. На диво, але рукави на ліктях були цілі, як і самі лікті. Чого не скажеш про тильну сторону долонь. Їх я досить сильно подерла і через дрібні ранки сочилася кров. А ще ж потрібно було оглянути коліна. 

Саша нарешті повернувся з аптечкою і мисочкою з водою. 

- Не дивися так, рану потрібно промити від бруду, а потім вже продезінфікуємо, - він розставив все збоку. 

- Дай сама. 

- Не вигадуй дурниці, - він взяв мою руку та почав легенько промивати в мисочці з водою, а потім наніс зверху перекис водню. - Давай другу, бачиш і не дуже боляче, бо якби сама робила, то було б гірше. 

- Петренко, з тебе нові штани. Бо якби ти просто віддав сумку, а не вирішив кинути мою камеру, щоб випробувати її здібності в авіації, то ми б тут зараз взагалі не сиділи. 

- Ну бляха, затупив. 

- Як ти продовжиш так тупити, то не розрахуєшся з нами до кінця своїх днів. 

- Упаси боже. Готово. Думаю, не варто перев’язувати, ранки дрібні і швидко затягнеться. Хм, - він глянув на мої коліна, а потім на руки. - Здається, моя черга знімати в декого штани, - усміхнувся він єхидненько. 

- Взагалі, то штани мого брата, так що тобі їх і так доведеться зняти. 

- Ок. Але давай закінчимо з тобою, підведися трохи. 

Акуратними рухами він стягнув штани. Оцінювати масштаб втрат я вирішила трохи пізніше. Але на коліна подивилася одразу. Одне було з невеличким синцем, і з обох було здерто трохи шкіри, як із долонь. Але не суцільним шматком. 

- Не дуже ти й постраждала, - пирхнув Сашко. 

- Що! Але ти нахаба. Так і скажи, що хотів мені помститися і теж без штанів лишити! 

- Що? 

- Що чув. 

- Тут все одно нікого немає, так що розслабся. 

- А як же я? - застигла у дверях мама.