16.

Юля

Раптом двері відкрилися і в кабінет заглянула викладачка.

- Бачу, ви часу не гаєте, цікаві у вас досліди, - засміялася вона.

- Це не те, про що ви подумали!

- Все не так!

Заволали ми в один голос.

Я похитнулася і впала на підлогу, потягнувши Сашу за собою. Він гепнувся прямо на мене, придавивши так, що я ледве змогла вдихнути.

- Злізь, - зашипіла йому.

- О боже, ви цілі? - підбігла вона, допомагаючи підвестися нам обом. - Не думала, що ви такі лякані. 

- Я, мабуть, трохи побита. Але якщо синців немає, то нам треба відзняти останній дослід, - простогнала я.

На цій фразі штани з Саші просто зсунулись. Я пирснула зі сміху, а викладачка спробувала відвернутися.

- Він просто пожертвував свій ґудзик заради науки, - прокоментувала ситуацію я. - Мені потрібно було ще шматочок алюмінію.

- П'ятниця, ти мене колись доведеш. Могла просто попросити. В нас є в кабінеті неорганічної хімії свої запаси.

- Що!? - Сашко зло подивився на мене. - Могла і справді спитати.

- Петренко, ну подивися на це з іншої сторони. Потім буде що дітям розповісти, - я знову присіла і таки зав’язала шнурка майже намертво. - Давай до камери, бо мені ще домашку вчити.

- Якщо ти не помітила, то мені теж.

- Гаразд, розважайтеся. Але як йтимеш, віднесеш ключі в деканат.

Петренко ще дивився з-під лоба, але взявся за камеру.

З цим було все просто, потрібно було зняти окиснений шар і занурити у воду, збоку з’являлися бульбашки. Хлопець не витримав.

- Це заради оцього «надзвичайно» пізнавального досліду була вся комедія?

- Ну так. Це ж цікаво. Не всі речовини так реагують, - і взагалі, штани були мого брата, що хочу з ними те й роблю!

- Куди я попав... – по-акторськи закотив очі він. - В мене таке відчуття, що до кінця місяця я лишуся не лише без штанів, а й без голови.

- Всяке може бути, - я приспустила окуляри. - Ти головне сам тут не шастай, і сухий натрій не чіпай. Тоді не доведеться збирати твої запчастини.

- Ми будемо ще щось знімати?

- На сьогодні вистачить. Потрібно передивитися, що є і спробувати змонтувати щось нормальне. Та й ще домашка.

Штатив ми лишили в підсобці. А камеру я забрала з собою. Ще не вистачало, щоб її вкрали. Відеоспостереження в аудиторіях немає, роби що завгодно. А камера добрих грошей вартувала.

Як йти в бібліотеку, ми так і не вирішили. Якось мені не хотілося світитися з Сашком зайвий раз. І я підозрюю, що йому також. Але ж провести місяць разом, і щоб ніхто не бачив, то це потрібно підземний бункер. Я плюнула на конспірологію. Народу аби поговорити, ну і нехай. На кілька днів вистачить, а потім нова тема буде.

Коли ми під’їхали, то Олена Павлівна сиділа разом із Галиною Іванівною під під’їздом, лускаючи насіння. Мені різко перехотілося виходити з авто і я жалібними очима поглянула на Сашу. Здається, він все зрозумів, бо закотивши очі розвернув Гольфа в іншу сторону.

- Я б вже і додому не проти, - подивився він похмуро на мене. - Тобі не здається, що це вже занадто?

Я важко видихнула, передчуваючи допит перед дверима. А можуть ще й провести під квартиру. Павлівна взагалі може запертися всередину.

- Гаразд, не буду більше тобі набридати, - я потягнулася за рюкзаком з конспектами та камерою.

- Бляха! - Він вдарив руками по керму. - Ти зараз серйозно? Боїшся сусідок? Ходімо.

Він рішуче відкрив двері авто і вибрався назовні. Мені не лишалося нічого іншого, як вийти за ним.

- Дай рюкзак, - він простягнув руку.

- Ну це ж...

- Ти сама вчора казала, що я брат з Одеси. Приїхав вчитися. Місто показуєш.

Брат братом, але вони того брата з радістю пустили б в дільце. Він навіть не уявляв на що підписується. Я з кам’яним обличчям попрямувала за Сашком до під’їзду. Сусідки, як сторожові псяки, нашорошили вуха і повернулися в нашу сторону.

- Юлічка! Яка радість! - засіяла Галина Іванівна. Вона була непогана, коли була одна, але не в тандемі з Павлівною...

- Нарешті ми побачимо твого родича зблизька, - сплеснула руками Олена Павлівна, в Сашка сіпнулося око. Я ледве стримала сміх. Втікати зібрався? - Як тебе звати, голубе?

- Перепрошую, але я не голуб. Якщо ви не помітили, то вам би зір перевірити.

- Та ти хам! - блиснула очима Павлівна, по обличчю видно, що почала закипати. Треба терміново звалювати.

- Та ні, я Олександр, а не Хам. А от ви поки не представилися.

Я не витримала і приснула зі сміху...

- Я Олена Павлівна, - випнула бороду вперед сусідка.

- Давайте, ви будете знайомитися, а я пішла - в мене ще роботи багато.

- І я додому. Приємно познайомитися, - злегка вклонився він сусідкам і ми майже миттєво розійшлися.

- Саш, рюкзак! – згадала я.

- Тримай!

І це придурок додумався мені його кинути! З камерою всередині!