10.

Юлька 

- П’ятниця! - прозвучало гучніше грому на все подвір’я. 

Саме так, це моє прізвище... пощастило, так би мовити. Вічно у школі дражнилися. Та і в селі теж. 

- Що таке, Олено Павлівно? - відповіла їй трохи тихіше. Щоб видати ультразвук такого рівня, як вона, потрібні роки і роки тренувань. Та і привертати зайву увагу не хотілося. 

- Це шо за крендель до тебе машиною приїхав? Хлопця знайшла? 

Саша аж закашлявся і заплутався у футболці. 

- Змилуй боже, то мій троюрідний брат з Одеси. Приїхав вчитися. Треба родичу місто показати. 

- Ех, жаль. А то я вси думаю, коли то ми тебе заміж віддамо. Але тепер ти така страшна, шо вже всі тікатимуть. 

- Дякую за комплімент. Взаємно. 

- Вєрка, ти бачила, тут одесит приїхав. Може твоїй Маринці насватаєм? 

Баба Вєрка мало не впала від голосного крику Павлівної, а потім від виду напівголого Сашка в машині. 

- Це ти, Юлічка? 

- Я, я, - пробурчала у відповідь. 

- І як там Америка? 

- Та нічого нового. Все те саме, тільки долари замість гривнів. 

- І як же ти там жила? - вона сплеснула в долоні. 

- Так і жила, працювала все літо. 

- Поїхали вже, - виглянув з авто Сашко. - Бо зараз весь двір збіжиться подивитися на одеського родича, а мені рано женитися. 

Не прощаючись я застрибнула на пасажирське сидіння і пристебнулася. Сашко лише повів бровою, ніби я щось дивне зробила. Але я ще не відійшла від криків Павлівної, тож просто промовчала. 

Їхати в центр було недовго. Довше довелося шукати місце для парковки. І тут настав момент істини. 

- Саш, може я? - вирішила запропонувати допомогу. - Ти ще за одну автівку не розрахувався. 

- Ти знаєш, що задовбала? - розізлився він. - Скільки вже можна шпиняти? Я отримав урок, отримав тебе в презент на цілий місяць, якщо думаєш, що я щасливий - то помиляєшся. 

Його слова звучали образливо. 

- Знаєш що, якщо ти збираєшся відчитувати мене місяць часу за те, що сам не довчився водити, то я пас. Розбирайтеся з братом самі, а я не збираюся вислуховувати хамство в свою сторону і терпіти таке ставлення. Я вам не іграшка. 

Я відстебнула пасок і вийшла з автівки. Моїх нервів вистачило навіть для того, щоб не вибити двері, закриваючи їх. Жаль, що настрій був безповоротно зіпсовано. Не день якийсь, а пиздець. Замість того, щоб готувати собі контент розбираюсь з якимось гівнюком. Ну так, я взяла машину брата, і з його дозволу. Але не моя вина, що хтось сліпий і криворукий. 

Позаду почувся тупіт. 

- Зачекай, - вхопив мене за руку Сашко. 

- Пусти. 

- Вибач. Я знаю, що не правий. Просто і ти зрозумій, в мене все на купу. Брат в лікарні, друг розбився. Та ще й парканувся невдало. В кого завгодно нерви б здали. 

- Сонце, не вішай лапшу на вуха. Ти сказав, що думаєш. Я це почула, взяла до уваги, але приймати це не збираюся. Хочеш бери кредит в банку, хочеш позичай деінде. Номер Сергія в тебе є. 

- Я клянуся, що таке більше не повториться. 

- Навіщо? Ти мені теж не подобаєшся і бісиш, але я мовчки це прийняла. Камеру я і сама налаштувати можу, як і за приладдям поїхати. Ну найму таксі, не страшно. Була б своя автівка не в ремонті взагалі б проблем не було. 

Сашко відпустив руку і повернув назад. Бігти за ним я не збиралася, хай добре думає над тим, що і кому говорити. Одного разу тобі можуть і не спустити, незважаючи на те, що в тебе проблеми вдома, чи навіть світ рушиться. 

Бібліотека зустріла тишиною і прохолодою. За різними столиками працювали студенти і старші люди. Я підійшла до бібліотекаря і попросила конкретний набір книг, в яких я сподівалася знайти необхідне. Доведеться провозитися, але воно того варте. 

Думки трохи перескакували на сварку, та я все ж змогла зосередитися і відключитися. Тут було достатньо потрібної мені інформації і я зробила ксерокопії з необхідних мені сторінок. Конспект виступу писатиму вдома, оскільки не дуже любила працювати деінде. Мій стіл і стілець були саме тим місцем, де мені було легко сконцентруватися і вирішити будь-яке завдання. 

На порозі біля бібліотеки мене очікував Сашко. Але ж невгамовний! 

- Ходімо, поїмо, - пішов він в ва-банк. - В нас ще є більше двох годин до закриття, тож встигнемо. 

- Я не хочу, - спробувала відмовитися, але живіт голосно забурчав, зраджуючи мене. 

- Давай ти цього разу мене вибачиш, а якщо я колись ще зморожу таку фігню, то просто даси по яйцях. Нічого не пояснюючи, - скривився він, явно уявляючи це все. 

- По руках. Але якщо ти думаєш, що я цього не зроблю, то помиляшся. 

- Навіть не сумніваюся в тобі. То що, ходімо, я пригощаю. 

- Розбагатів? Може вернеш гроші брату? 

- Якби ж то... боюся, один обід погоди не зробить.