5.

Сашко 

Ніколи не думав, що мені доведеться втішати матір друга через його смерть. Костя взагалі був завжди ідеальним, робив все правильно і не відходив від курсу. Єдине, що пішло не за планом - Софі. Він занадто довго “хворів” нею і нарешті вона погодилася зустрічатися. Я не здивувався, коли все закінчилося погано. Але здивувала реакція друга і його вчинки. Він змінився і не на краще. 

Зараз я стояв у морзі поряд з його матір’ю. Вона мала підтвердити, що то її син. Чиста формальність - і так все було зрозуміло. Як і причина смерті. Численні переломи і крововилив. Він сів за кермо в нетверезому стані. І я не розумів, чому. 

Навіть попри те, що ми останнім часом спілкувалися рідко - його втрата була чимось незрозумілим. Я ще вчора збирався шукати нового друга, якщо він не зміниться. А зараз не розумів, що робити з тим, що його немає. Ми стільки часу провели разом. Навіть планували заснувати окрему фірму разом. Мрії, звісно, але ж мріяти не заборониш. В школі в мене не було друзів, але в універі я легко знайшов спільну мову з Костею, бо він був інтелектуалом. Серйозний і цілеспрямований. Завжди знав, що хоче, і йшов до мети - мені такий підхід імпонував. Я сам намагався так робити, які б ті спроби не були смішні. Може, він і змінився останнім часом, але все ще був моїм другом. 

 І те, що зараз це був не мій друг, а лише мертве, бездиханне тіло, завдавало болю. Але знову ж був той момент, коли я не мав права заплакати. Потрібно було зберігати холоднокровність і підтримати матір друга. Його батько ще не повернувся з-за кордону. Він якраз поїхав у відрядження в Польщу, мав підписати якийсь важливий контракт. 

Я б і до брата рвонув, але розумів, що тут я потрібніше. Тим більше, що мама скинула повідомлення, що вдало доїхала і Макс вже прийшов в себе. Про Костю вирішив їй не писати. Це буде занадто на один день. 

Та  до мене зателефонувала Софі. Вона теж повідомила хороші новини про Макса і навіть більш детально. Потішило, що в брата є великі шанси на відновлення. Про велику кількість летальних випадків я чув уперше, брату таки по-справжньому пощастило. Але я мав сказати їй ще одну неприємну новину. Розумів, що вона і так нервувала за брата. Адже всі ті вибрики ніяк не могли приховати її справжнього ставлення до Макса. А як вона поставиться до цієї новини не мав уявлення. 

- Хоч щось добре. Я радий, що з Максимом все гаразд, - я зам’явся. - Але тут така справа. Костя розбився. Сів за кермо в нетверезому стані. Гасав вночі по місту... - Я реально не міг це вимовити вголос і запнувся. 

Вона довго мовчала в трубку і нарешті перепитала: 

- Він живий? 

- Ні. Кажу ж розбився. Зніс боком паркан. 

- Зараза. Це я винна. Я не могла додзвонитися до тебе і набрала його, щоб взяти номер когось з твоїх батьків. 

В голосі чувся розпач і я поспішив її заспокоїти. 

- Софі, йому ж не десять було. Він знав, що не можна сідати за кермо п’яним. - Звинувачувати її в його смерті я точно не збирався. Напитися і їхати п’яним це суто його рішення. Я б так не робив, навіть від нещасливого кохання. 

- Я сказала йому, що вагітна...  

- Він би все одно дізнався про це, рано чи пізно. Що тоді? Ти не можеш відповідати за вчинки дорослих людей, а особливо всіх своїх колишніх. Я не збираюся виправдовувати його, хоч ми і були друзями. 

- Розумію, але від того не менш погано. Повідом, якщо стане відомо щось більше.  

- Гаразд. І ти там тримайся. Не кидай Макса! - Сподіваюся, вона розуміє про що я. Мертвих уже не піднімеш, достатньо, що я вже тут. 

- Навіть в думках не було. Ми тільки вчора помирилися, - порадувала вона. 

- Це добре. А то між вами аж іскрить, вже мене попалило. Передавай привіт йому, але не говори про Костю. 

Я полегшено видихнув. Добре, що помирилися. І добре, що Макса не лишить. Він би не витримав такого одразу після операції. Втратити ще й брата я не хотів.  

- Знаю, йому зараз не можна нервувати. 

Як і їй. Хотілося здорового племінника чи племінницю. Але я мусив це сказати. Потрібно буде ще повідомити дівчат. А ще зателефонувати в деканат і повідомити, що мене знову не буде. І не тільки мене. 

Після повернення батька Кості я залишив їх і поїхав вирішувати свої питання. Щоб там не сталося, але мене чекала зустріч і розмова про борг. Важка розмова. Позичати у брата я тепер не міг. Йому і самому потрібні були гроші. Тепер би було слід подумати, де заробити ще більше, щоб хоч якось допомогти йому. Як і де я поки не уявляв. 

На щастя, в забігайлівку в якій ми домовилися зустрітися Сергій приїхав сам. Відсутність баби трандачихи з фіолетовим волоссям полегшувало нашу розмову. 

- Ну що, готовий писати розписку? - усміхнувся Сергій сідаючи за стіл. Він був в чудовому гуморі, тож я сподівався, що він ще раз піде мені назустріч. 

- І так, і ні. 

- Хм. Приніс всю суму? - здивовано запитав він. 

- На жаль ні, але виникли непередбачувані обставини. Мій брат вночі потрапив в лікарню, з інсультом. Тож я приніс тільки штуку. Чи можна на решту розписку зробити? 

- Ти ж це не вигадав? - з сумнівом у голосі запитав він. 

- На жаль, ні. Якщо ти думаєш, що я радий такому, то не дуже. Мені вже краще бути винним йому. 

- Розумію. Хммм. Але я до такого не був готовий. Мені теж треба гроші на ремонт... Дай подумати. 

Тим часом я встиг замовити дві кави, щоб офіціант не дивився скоса і навіть домовитися про зустріч з дівчатами. 

- Є інша пропозиція. Як тобі варіант відпрацювати? 

- Що треба робити? - вхопився я за соломинку, ще не розуміючи, що мене очікує далі. 

- Бачиш, проблема в тому, що я мешкаю з сім’єю в Харкові. Звідси далеченько буде. А моя мати з бабкою полюбляють щороку насадити городів, було б дуже добре, щоб хтось їм допоміг з ними. 

- Але ж цього мало. Гроші не маленькі. 

- Звісно. Станеш персональним помічником і водієм сестри на місяць. Пальне на тобі. Село на тобі. Сестра на тобі. Вважай, що це своєрідне рабство.