Глава 14 Нас підвищили!

Наступного ранку Катя, щойно прийшла до клініки, першою справою зазирнула до лелеки.
Птах стояв у вольєрі й уже не здавався таким наляканим, як учора. Побачивши дівчину, він насторожено витягнув шию.
— Доброго ранку, — усміхнулася Катя. — Як твоє крило?
— Якщо відповість, клич мене, — почувся позаду голос Андрія.
Катя обернулася.
— Дуже смішно.
— Я серйозно. Це буде ветеринарне відкриття століття.

— Він принаймні уважно мене слухає.
— На відміну від мене?
— Сам сказав.
Андрій засміявся.
До них підійшов Микола Іванович.
— Бачу, ви вже провідали нашого пацієнта.
— Йому краще? — запитала Катя.
Ветеринар оглянув лелеку.
— Схоже на те. Але поспішати не будемо. Нехай ще кілька днів побуде під наглядом.
— А потім випустимо?
— Якщо зможе нормально користуватися крилом — обов'язково.
Катя задоволено кивнула.
— А тепер, — продовжив Микола Іванович, — досить розмовляти з лелекою. У нас є робота.
— Він хороший співрозмовник, — заперечила Катя.
— Особливо тому, що не сперечається, — додав Андрій.
— От саме тому й хороший.
Вони повернулися до приймальні.
На них уже чекала Олена Василівна.
— Миколо Івановичу, телефонували з ферми.
Катя з Андрієм одночасно подивилися на ветеринара.

— Знову щось серйозне? — запитала Катя.
— Цього разу ні. Плановий огляд молодняку.
Андрій полегшено видихнув.
— Нарешті ніхто не тікає, не народжує і не намагається нас клюнути.
Микола Іванович усміхнувся.
— Не зарікайся.
— Після цих слів мені вже страшно їхати.
— А мені цікаво, — сказала Катя.
— Тобі після Мальви взагалі нічого не страшно.
— От бачиш, практика загартовує.
За пів години вони вже були на фермі.
Цього разу Катя почувалася зовсім інакше, ніж під час першого приїзду. Тоді вона боялася зробити щось неправильно й постійно чекала вказівок Миколи Івановича.
Тепер уже сама знала, що потрібно підготувати для огляду.
Микола Іванович це теж помітив.
— Сьогодні більшу частину роботи зробите ви.
Катя завмерла.
— Ми?
— Ви. Я буду поруч.
Андрій нахилився до неї.
— Здається, нас підвищили.
— До кого?
— До практикантів, яким уже довіряють.
— Не зіпсуй усе за перші п'ять хвилин.
— Я?!

— Саме ти.
— Наклеп.
Микола Іванович озирнувся.
— Якщо закінчили з'ясовувати, хто з вас небезпечніший для ветеринарії, ходімо працювати.
Катя не втрималася від сміху.
Попереду був звичайний робочий день.
Принаймні вони так думали.

Попереду був звичайний робочий день.
Принаймні вони так думали.
У першому загоні їх чекали кілька телят. Микола Іванович зупинився біля хвіртки й подивився на практикантів.
— Починайте.
Катя здивовано глянула на нього.
— Самі?
— А навіщо, по-твоєму, ви сюди приїхали? Я поруч. Якщо щось буде не так — втручуся.
Андрій відчинив хвіртку.
— Ну що, колего, покажемо, чого навчилися?
— Головне, щоб після цього нас не відправили назад в університет достроково.
— Яка ти оптимістка.
Перше теля оглянули без проблем. Катя перевірила його очі й слизові, Андрій тим часом слухав дихання.
Микола Іванович стояв трохи осторонь і не втручався.
— Температуру треба виміряти? — запитала Катя.
— А як ви вважаєте?
Дівчина невдоволено скривилася.
— Не люблю, коли на запитання відповідають запитанням.
— Зате запам'ятовується краще.
Андрій усміхнувся.
— Я б виміряв.
— От і вимірюйте.
З першим телям усе було добре. З другим теж.
А біля третього Катя затрималася.

— Андрію, поглянь.
Хлопець підійшов ближче.
— Що?
— Воно якесь мляве.
Теля стояло окремо від інших і майже не цікавилося тим, що відбувалося навколо.
Андрій уже не жартував.
— Миколо Івановичу...
— Я бачу, — спокійно відповів ветеринар. — Але спочатку скажіть мені, що бачите ви.
Катя присіла біля тварини.
— Млявість. І мені здається, воно дихає частіше за інших.
Андрій уважно оглянув теля.
— Треба виміряти температуру.
— Правильно. Працюйте.

Цього разу температура виявилася підвищеною.
Катя занепокоєно глянула на Миколу Івановича.
— Отже, воно хворе?
— Очевидно, що здорове теля так поводитися не повинно. Але «воно хворе» — це ще не діагноз.
Він підійшов ближче і разом із практикантами продовжив огляд, ставлячи короткі запитання й змушуючи їх самостійно звертати увагу на симптоми.
Зрештою Микола Іванович випростався.
— Добре, що помітили. Його треба відокремити від решти й поспостерігати. Я поговорю з працівниками ферми та призначу лікування.
Катя погладила теля по шиї.
— Одужуй.

— Ти всім пацієнтам це кажеш? — запитав Андрій.
— А що тут поганого?
— Нічого. Просто цікаво, чи буде колись пацієнт, із яким ти не почнеш розмовляти.
Катя підвелася.
— Уже є.
— Хто?
— Ти.
Микола Іванович голосно кашлянув, приховуючи усмішку.
— Ходімо до наступного загону, поки ви не забули, що приїхали сюди на практику.
Решта огляду минула спокійніше. Коли вони закінчили й вийшли з приміщення, сонце вже стояло високо.
Катя зупинилася біля машини.

— А знаєте, сьогодні я вперше відчула, що справді щось умію.
Микола Іванович подивився на неї.
— А раніше?
— Раніше здавалося, що без вас я навіть не зрозумію, з якого боку до тварини підійти.
— А сьогодні зрозуміла?
— Трохи.
— От і добре. Для практики цього достатньо. Ви сюди приїхали не доводити, що вже все знаєте. Ви приїхали навчитися.
Андрій відчинив дверцята машини.
— Запишемо цей день в історію. Катя визнала, що чогось не знає.
— Андрію!
Він швидко сів у машину.
— Миколо Івановичу, рушайте, поки вона мене не вбила.

— Я ветеринар, — незворушно відповів той. — Людей не лікую.
Катя розсміялася й теж сіла в машину.
Коли вони повернулися до клініки, вона знову пішла до вольєра.
Лелека стояв майже на тому самому місці, але, побачивши людей, розправив крила.
Катя завмерла.
— Андрію, дивись!
Він підійшов ближче.
Птах кілька разів повільно змахнув обома крилами. Травмоване ще рухалося трохи обережніше, але вже не звисало так, як учора.
На шум прийшов Микола Іванович.
— Це добре, — сказав він після короткого спостереження. — Дуже добре.
— Скоро зможемо його випустити? — одразу запитала Катя.
— Якщо так піде й далі — так. Але не завтра. Нехай спочатку повністю відновиться.
Катя кивнула.
Їй хотілося побачити, як лелека злетить. Не просто розправить крила у вольєрі, а підніметься високо над землею і полетить туди, куди захоче сам.
— Чуєш? — тихо сказала вона птахові. — Ще трохи.
— Знову розмовляєш із пацієнтом? — запитав Андрій.
Катя озирнулася.
— А ти знову підслуховуєш?
— Я просто проходив повз.
— Звичайно.
Він став поруч і подивився на лелеку.
— Сподіваюся, встигнемо побачити, як він полетить.