Глава 9 День Липівки

— Катю, ти сьогодні ввечері вільна? — запитала Наталія Сергіївна.

Катя саме пила чай і ледь не вдавилася.

— Начебто так. А що?

— Сьогодні День села. Буде концерт біля будинку культури.

— День села? — здивувалася Катя. — Я не знала.

— Звідки тобі знати, ти ж не місцева, — усміхнулася Олена.

— Зате тепер знаєш! — радісно вигукнула Ліля. — І підеш з нами!

Катя розсміялася.

— Це запрошення чи наказ?

— Наказ, — серйозно відповіла дівчинка.

— Тоді вибору в мене немає.

— Правильно.

Андрій сидів навпроти й мовчки усміхався.

— А ти чого мовчиш? — запитала Катя.

— Насолоджуюся тим, як Ліля організовує твоє життя.

— Вона робить це впевненіше за тебе.

— Не сперечаюся.

— От і добре.

Ліля переможно всміхнулася, ніби щойно вирішила дуже важливу справу.

Увечері біля будинку культури було людно.

Катя навіть не очікувала, що в Липівці стільки людей.

Площа перед будівлею була прикрашена стрічками, кульками й гірляндами. Біля столів продавали домашню випічку, компот, вареники й пиріжки. Діти бігали з повітряними кульками, старші люди сиділи на лавках, а молодь збиралася ближче до сцени.

— Ого, — сказала Катя. — Тут справді свято.

— А ти думала, ми тебе просто так витягнули? — усміхнувся Андрій.

— Після Мальви я вже нічому не дивуюся.

— Мудро.

До них одразу підбіг Максим.

— О! Практиканти прийшли разом.

— Максиме, — попередив Андрій.

— Я нічого не сказав.

— Ти вже обличчям сказав.

Катя засміялася.

— Він завжди такий?

— Завжди, — одночасно відповіли Андрій, Леся й Аліна, які саме підійшли до них.

— Бачиш? — гордо сказав Максим. — Мене добре знають.

— Це не комплімент, — зауважила Леся.

— А я сприймаю як комплімент.

На сцену вийшла Оксана Павлівна Руденко.

— Добрий вечір, шановні жителі та гості Липівки!

Люди зааплодували.

— Це мама Олени? — тихо запитала Катя.

— Так, — відповів Андрій. — Директорка школи.

— Вона дуже впевнено тримається.

— Вона все життя працює з дітьми. Після цього вже нічого не страшно.

Катя пирхнула.

Концерт почався з виступу шкільного хору. Діти співали трохи нерівно, зате дуже старалися. Потім були танці, вірші, пісні місцевого ансамблю.

Ліля сиділа біля Каті й час від часу шепотіла:

— А це моя вихователька.

— А це тітка Марина.

— А це хлопчик із садочка, він завжди забирає чужі олівці.

Катя ледве стримувала сміх.

— Лілю, ти мені зараз усіх представиш?

— Так.

— Тоді я до кінця вечора знатиму всю Липівку.

— Це добре.

— Чому?

— Бо ти тепер наша знайома.

Катя на мить розгубилася.

Ці прості дитячі слова чомусь виявилися дуже теплими.

— Дякую, — тихо сказала вона.

Ліля лише усміхнулася й знову повернулася до сцени.

Після кількох номерів почалася невелика перерва.

Максим одразу з'явився поруч.

— Ну що, Катю, як тобі наше культурне життя?

— Несподівано весело.

— Чуєте? — звернувся він до всіх. — Їй подобається. Значить, можна залишати в Липівці.

— Мене ніхто не питав, — сказала Катя.

— Це формальність.

— Дуже цікава логіка.

— У нас тут усе так працює.

Андрій похитав головою.

— Не слухай його.

— Пізно. Я вже почала звикати.

— Оце небезпечно, — сказав Максим. — Якщо звикнеш, то точно не поїдеш.

Катя хотіла пожартувати у відповідь, але раптом зрозуміла, що думка про від'їзд уже не здається їй такою простою, як у перший день.

Вона подивилася на площу.

На Ганну Петрівну, яка розмовляла з сусідками.

На Наталію Сергіївну, що поправляла Лілі сукню.

На Андрія, який сперечався з Максимом.

На Лесю й Аліну, які сміялися поруч.

За ці дні Липівка перестала бути просто місцем практики.

Вона стала місцем, де Катю вже хтось чекав.

І від цього було трохи дивно.

І дуже добре.

— Катю, — покликала Ліля. — Ходімо, там пиріжки!

— Іду.

— Андрію, ти теж!

— А мене чому?

— Бо ти теж хочеш пиріжок.

— Складно сперечатися.

Катя засміялася.

Вони разом пішли до столів із випічкою.

Попереду ще був вечір, музика, жарти Максима, виступи місцевих артистів і, мабуть, ще не одна незручна фраза від Лілі.

Але Катя вже знала одне точно.

Цей День села вона запам'ятає надовго.