7. Тринадцятий удар

   Ніч на Гелловін опустилася на Вербівці, як важка, волога кришка бетонної труни. Небо очистилося від хмар, і зорі палали над містечком із такою холодною, неприродною люттю, ніби збиралися випалити землю дотла. Вітер стих, собаки поховалися по будках, і навіть старі дерева перестали скрипіти. Природа завмерла, відчуваючи, як тоншає межа між світами.

Підземелля під старою дзвіницею нагадувало кам'яний мішок, з якого викачали все повітря.

Важкі залізні двері, врослі в земляну підлогу ще в позаминулому столітті, зараз вібрували з низьким, утробним гулом. Від цього звуку в Остапа нили зуби, а нудота підкочувалася до самого горла. Іржаві завіси, які не рухалися з п'ятдесятих років, повільно, зі скреготом піддавалися. Зі щілини пробивалося не світло, а густа, як мазут, темрява, що пахла гнилизною і старою кров'ю.

Марина Сергіївна стояла просто перед цими дверима. На ній більше не було ні поліцейської форми, ні домашнього плаща. Лише проста біла  сорочка, на якій біля грудей розпливалася темна пляма багнюки. В одній руці вона стискала розкриту шкіряну книгу, в іншій — старовинний клинок із чорним лезом, вкритим вигадливою в'яззю. Її губи швидко-швидко ворушилися, випльовуючи в сире повітря слова незрозумілої, гортанної мови. Вона збиралася завершити ритуал.

— Марино, зупиніться! — крикнув Остап, вибігаючи з вузького тунелю, що вів у підвал. Його голос потонув у моторошному гулі металу.

За ним, важко дихаючи, але міцно стискаючи свою плетену сумку, поспішала Галина Петрівна.

Начальниця обернулася. Її очі були дикими, повними сліз, відчаю та фанатичної рішучості.

— Ви не мали сюди приходити! Ви мали чекати нагорі, поки я все закінчу! — зірвалася вона на крик. — Якщо я не завершу ритуал до того, як на ратуші проб'є північ, двері відчиняться повністю. І вони вийдуть усі! Трохим, твоя мати, Галино, твій батько, Остапе! Усі, чиї імена вписані в книгу! Вони розірвуть Вербівці на шматки!

— Ви збираєтеся перерізати нам горлянки заради спокою міста? — Остап зробив крок уперед. Зброї в нього не було, він стискав у руці лише важкий поліцейський ліхтар.

— Мені потрібна лише крапля вашої крові, щоб запечатати договір, — голос Марини дрижав, а рука з ножем тремтіла. — Ви відмічені книгою. Ви належите їм. Якщо я не віддам вас, потойбіччя забере тринадцять невинних. А наступного року — сотню.

Раптом із темряви тунелю, звідки щойно прибігли Остап із бабусею, почулися повільні, розмірені кроки. Вода під ногами невідомого тихо чвакала.

Чорноока постать Василя Коваля виринула з мороку. Він ішов просто до них у своїй вицвілій джинсовій куртці. Батько не дивився на Марину чи Галину Петрівну. Його порожні, заповнені смоляним туманом очі були зафіксовані виключно на синові. Він простягнув уперед бліду руку.

— Пішли, Остапе. Вони чекають, — пролунав голос, що нагадував скрегіт двох каменів один об одний.

Марина підняла клинок вище, притискаючи книгу до грудей. — Бачиш?! — відчайдушно крикнула вона. — Потойбіччя вже тут! Воно прийшло за тобою! Дай мені руку, Коваль, крапля крові на книгу, або він забере тебе силоміць, і ти станеш таким самим!

Остап перевів погляд з фанатичних очей начальниці на мертве обличчя батька. Усе його життя, усі його страхи й комплекси зійшлися в цій одній секунді, у цьому сирому підвалі. Він став між батьком і залізними дверима. Він розтиснув пальці, і важкий ліхтар із глухим стуком упав на землю, покотившись убік.

— Ні, — твердо сказав поліцейський. Страх, який душив його останні дні, раптом вигорів дотла, залишивши тільки холодну, концентровану рішучість. Він дивився в чорні очі Василя, бачачи в них не монстра з пекла, а чоловіка, який двадцять сім років тому вийшов у дощ і став випадковою жертвою чужих ігор. — Я не віддам його вдруге. Я не дозволю йому страждати через вашу прокляту угоду. І сам не піду.

— Остапе, ти вб'єш нас усіх! — закричала Марина.

Василь зробив ще один крок, його крижані пальці майже торкнулися плеча сина. З-під залізних дверей несамовито завило — тисячі голосів, злитих в один протяжний стогін, вимагали своєї плати.

Галина Петрівна не дивилася ні на мертвого Василя, ні на заплакану Марину. Її не цікавила істерика. Вона підійшла впритул до самих залізних дверей, ігноруючи льодяний вітер, що виривався зі щілини. На її обличчі не було ані краплі паніки. Зі своєї сумки вона дістала велику лупу і, примружившись, почала педантично розглядати старі руни, вибиті на кам'яному одвірку.

Вона перевела погляд на Марину, потім на чорні очі Василя, а тоді дістала з кишені металеву чайну ложку.

— Що ви робите?! Відійдіть від дверей! — зірвала голос начальниця.

— Який до біса ритуал, дівчинко? — перебила її Галина Петрівна тоном суворої вчительки, яка щойно зловила учня на примітивному списуванні. Вона вдарила ложкою по іржавому замку. Звук вийшов напрочуд дзвінким, і на мить гул за дверима стих, ніби потойбіччя щиро здивувалося такому нахабству.

— Моя бабця не вміла читати ці каракулі, — старенька тицьнула ручкою лупи в руни на камені. — А я, знаєш, усе життя книжки читала і кросворди розгадувала. А вчора вночі дуже уважно вивчила кілька словників з окультизму, поки Остапчик панікував. Це не охоронні символи, Марино.

Начальниця заклякла. Ніж у її руці ледь помітно опустився. — Що ви несете? Це договір! Кров за захист!