2. Протокол для потойбіччя

   Ручка дверей чергової частини поволі, міліметр за міліметром, опустилася.

Остап інстинктивно намацав на поясі кобуру, хоча чудово пам’ятав, що здав табельну зброю в зброярню ще о сьомій вечора. Пальці стиснули порожню прохолодну шкіру.

Двері відчинилися з огидним, протяжним скрипом незмащених петель, від якого занили зуби й дрібні мурашки покотилися потилицею.

На порозі стояла Галина Петрівна. Під тьмяним, мерехтливим світлом коридорної лампи вона виглядала абсолютно буденно, і цей контраст із відчуттям тотального жаху збивав з пантелику. З її плетеної сумки, наче зброя пролетаріату, стирчав масивний дерев'яний держак старої парасолі, хоча дощу у Вербівцях не було вже тижнів зо два.

— Ти чого вхідні не замикаєш? — замість привітання видала вона. Її голос розрізав напружену тишу, як тупий ніж масло. Вона ретельно, навіть педантично, обтерла свої зручні осінні туфлі об гумовий килимок. — Заходь, Трохиме, не тупцюй на порозі, не роби протяг, бо мені в спину дує.

Остап шумно видихнув, відчуваючи, як серце, що було готове вискочити з грудей, повертається на своє законне місце. Він прибрав спітнілу руку від кобури.

— Галино Петрівно, ви на годинник дивилися? Пів на першу ночі. Який до біса...

Він затнувся. Слова застрягли в горлі, перетворившись на сухий, задушливий кашель.

За спиною бабусі на старий радянський лінолеум, витертий до дірок не одним поколінням поліцейських, лягали мокрі сліди. Масивні відбитки рифлених робочих підошов. Тільки самих чобіт не було. Як і людини в них. Сліди просто з'являлися на підлозі — крок за кроком, із характерним вологим чваканням, залишаючи по собі жирні шматки рудої багнюки.

Чвак. Чвак.

Остап кліпнув. З силою заплющив очі й відкрив їх знову. Сліди не зникли. Вони наближалися до його столу і зупинилися рівно біля стіни з інформаційним стендом «Розшукуються».

— Сідай на стілець, — безапеляційно скомандувала Галина Петрівна, вказуючи рукою в порожнечу.

Дерев'яний стілець для відвідувачів, що пам'ятав ще генсеків, жалібно скрипнув. Його сидіння різко прогнулося вниз, ніби на нього з розмаху гепнулося кілограмів дев'яносто мертвого вантажу. Одна ніжка загрозливо хруснула. По тісному приміщенню відділку миттєво поширився нудотний, важкий, солодкуватий запах мокрої перекопаної землі, розкладеного листя та гнилого коріння. Запах свіжорозритої могили.

Остап відчув, як по хребту поповз липкий, крижаний піт.

— Це... це старі меблі, — хрипко сказав він, втупившись у прогнуте сидіння так, ніби намагався пропалити в ньому дірку. — Дерево розсихається. А щодо бруду... хтось із місцевих п'яниць зайшов у гумових чоботях і втік, поки я був у себе в кабінеті. Так. Зайшов, наслідив і втік.

Галина Петрівна подивилася на нього так, як дивляться на не дуже розумного, але милого сусідського пса. Вона дістала з кишені плаща м'ятну цукерку, неквапливо розгорнула обгортку, шарудячи на всю чергову частину, й закинула в рота.

— Звісно, Остапчику. А ще твоє розсохле дерево тхне так, ніби його щойно з домовини дістали. Трохиме, не крутися, — вона зненацька вдарила долонею по столу, дивлячись прямо на порожній стілець. — Ти зараз підлогу всю вимажеш. І лікті прибери, ти ж дитині брудниш протоколи!

Остап закляк. Краєчок чистого бланка на його столі, прямо в нього на очах, повільно просочувався бурою вологою. На папері проступив розмитий, але цілком реальний відбиток брудного великого пальця.

Поліцейський мовчав. Він розривався між професійним обов'язком зафіксувати подію, бажанням викликати психіатричну бригаду і первісним інстинктом просто вибити вікно й побігти світ за очі, не озираючись.

— Каже, що пішов перевірити підвал під старою дзвіницею, — рівним, майже лекційним голосом почала перекладати бабуся, зручніше перехоплюючи свою сумку. — Там старі залізні двері. Ти їх знаєш, ті, що в землю вросли. Хтось зірвав іржавий засув. Трохим побачив, хотів полагодити, прив'язати дротом, як завжди робив, але зсередини... потягнуло.

— Протягом? — Остап вчепився в край стільниці так, що побіліли кісточки пальців. Він намагався зачепитися за залишки логіки, хоча вона вже давно тріщала по швах.

— Темрявою, Остапчику. Темрявою. Каже, воно холодне і липке. Тягне за руки, як смола. — Галина Петрівна раптом знизила голос. Її обличчя стало серйозним. — Якщо ті двері відчиняться повністю після заходу сонця — нашому містечку кінець.

З порожнього простору безпосередньо над стільцем шльопнула жирна, важка грудка жовтої глини. Вона впала просто на носак Остапового форменого черевика, розлетівшись брудними бризками. Він невідривно дивився на неї. Його раціональний розум відчайдушно шукав дірку в стелі, водопровідну трубу, що прорвала, сусідського кота — будь-що. Але бачив лише ідеальну білу побілку з тріщиною у формі павука.

— Він... він живий? — раптом запитав Остап. Власного голосу він не впізнав — то був здавлений, жалюгідний шепіт, який зламався на останньому складі.

Галина Петрівна перестала перекочувати цукерку в роті. Вона сумно похитала головою, дивлячись кудись на рівень уявних грудей свого співрозмовника.

— Уже ні. Без паспорта тепер чоловік. Точніше, паспорт на тумбочці в хаті залишився, а сам він тут.

Вхідні двері відділку не просто відчинилися — вони здригнулися від різкого, потужного удару зовні. Ручка з гуркотом вдарилася об стіну, обсипавши трохи штукатурки.