1. Мрець, який не хотів зникати

   Остап дивився на порожній бланк протоколу так, ніби папірець вимагав від нього зізнання у державній зраді. Синя кулькова ручка завмерла над графою «Обставини зникнення».
— Коваль.
Остап смикнувся, зачепив ліктем склянку з олівцями, і та з гуркотом покотилася по столу. На порозі кабінету стояла Марина Сергіївна. Ідеально випрасована форма, жодної зайвої зморшки, холодний погляд, від якого в приміщенні різко впала температура.
— Товаришу капітан, — Остап підскочив, марно намагаючись зловити червоний маркер, що пострибав під батарею.
— Залиш, — вона кивнула на стіл. — Що по Трохиму? Тільки без оцих твоїх «імовірно затримався у родичів». У нього з родичів тільки пес на ланцюгу.
Остап відкашлявся, поправляючи комірець. Поруч із начальницею він завжди почувався стажером, який уперше бачить кайданки.
— Оглянув будинок дві години тому. Сусіди підняли ґвалт, бо пес вив усю ніч, а Трохим не вийшов його годувати. Двері замкнені зсередини на масивний металевий засув. Вікна цілі. Я присвітив ліхтариком через шибку на кухню. На столі стоїть горнятко з кавою. Ще тепле було, коли сусіди вперше заглядали.
Марина Сергіївна повільно схрестила руки на грудях.
— І як він вийшов, якщо двері замкнені зсередини? Через димар?
— Засув розхитаний, — швидко відповів Остап, хапаючись за логіку, як потопельник за колоду. — Він міг грюкнути дверима знадвору, а засув від удару впав у паз і заблокував їх. А Трохим... ну, пішов кудись у справах. Може, випив зайвого, блукає зараз десь у лісопосадці.
— А напис на вікні? — начальниця звузила очі.
Остап відвів погляд.
— Звичайне хуліганство. Хтось пальцем по запітнілому склу вивів слово «ТРИНАДЦЯТЬ». Зсередини. Тобто... можливо, сам Трохим і написав, перед тим як грюкнути дверима.
— Коваль, — голос Марини Сергіївни став тихим і небезпечним. — За три дні Гелловін. Завтра приїжджає перевірка з області. У містечку і так місцеві панікери вже байки труять про жінку біля річки й тіні на кладовищі. Мені потрібен Трохим. Живий, тверезий і з лопатою в руках. І щоб у твоєму рапорті не було жодного натяку на містику. Ти мене зрозумів?
— Ніяких привидів, Марино Сергі... товаришу капітан. Суто побутова версія.
Коли вона пішла, Остап видихнув так, що здмухнув пилинки з монітора. Він ненавидів кінець жовтня. У Вербівцях це завжди означало загострення в усіх місцевих диваків.
Він накинув куртку, взяв ключі від службового «Дастера» і вийшов на ґанок відділку. Вечірнє повітря тхнуло паленим листям і вологою землею.
— Остапчику!
Він подумки вилаявся, але на обличчя натягнув професійну, дещо вимучену усмішку. Від паркану до нього дріботіла Галина Петрівна. У своєму незмінному бежевому плащі, з плетеною сумкою, що глухо бряжчала на ходу, вона виглядала б як класична пенсіонерка, якби не чіпкий, колючий погляд з-під окулярів.
— Доброго вечора, Галино Петрівно. Я зараз дуже поспішаю...
— А ти не туди поспішаєш, — різко перебила вона, зупиняючись просто перед ним. З її сумки потягнуло стійким ароматом валідолу та м’ятних цукерок. — Ти ж Трохима-могильника шукаєш?
Остап напружився. Інформація в містечку поширювалася швидше за оптиковолокно.
— Проводимо слідчі дії. А ви звідки знаєте?
— Бо він у мене під парканом стояв пів години тому.
Остап автоматично дістав блокнот.
— Так, давайте детальніше. В якому стані він був? Одяг, напрямок руху? Може, п'яний?
Галина Петрівна поправила окуляри, прискіпливо розглядаючи поліцейського.
— Блідий був, як сметана. І дивився якось... повз мене. Я виходила сміття винести, дивлюся — стоїть. У своїй старій куртці, тільки вся вона в багнюці. І пахне від нього, Остапчику, сирою землею. Аж нудить від того запаху. Я йому кажу: «Трохиме, ти чого в землю вимазався, знову в яму впав?», а він мовчить. Тільки губи сині-сині. І дивиться в бік старого цвинтаря.
— Зрозуміло, — Остап із гучним клацанням сховав ручку. — Ви бачили когось схожого. Сутінки, туман, у вас, без образ, зір уже не той. Хтось із місцевих у робочому одязі йшов із поля.
Бабуся обурено стукнула сумкою по стегну. Зсередини щось дзенькнуло.
— У мене зір кращий за твою дедукцію! Я відрізню живу людину від мерця, Остапе.
— Галино Петрівно, — дільничний потер перенісся, відчуваючи, як зароджується головний біль. — Люди не ходять, якщо вони мертві. Це біологія. Трохим живий, просто загуляв. Я його до ранку знайду. А ви йдіть додому, випийте чаю. Холодно вже.
Вона довго дивилася на нього. У її погляді не було старечої образи — швидше поблажливість вчительки до учня, який не вивчив таблицю множення, але вперто намагається довести, що двічі по два дорівнює п'ять.
— Шукай, Остапчику. Тільки під дзвіницю не лізь. Бо знайдеш те, що не губив.
Вона розвернулася і пішла вздовж вулиці, бормочучи щось собі під ніс про вперту молодь. Остап сів у машину, завів двигун і ввімкнув пічку на максимум. Від розмови з нею йому чомусь стало незатишно.
До півночі залишалося п'ять хвилин.
Остап сидів у порожньому кабінеті чергової частини. У відділку не було нікого, крім нього. Тишу порушував лише натужний гул старого холодильника в кутку та монотонне цокання настінного годинника.
Він розкрив масивний поліцейський журнал прийому-здачі чергувань. Папір був цупкий, трохи жовтуватий. Остап вивів сьогоднішню дату, розписався і почав заповнювати графу подій.
«23:55. Надзвичайних подій не зафіксовано. Пошуки гр. Трохименка Т.В. тривають...»
Він глянув у вікно. Над Вербівцями висіла густа, непроглядна ніч. Місцева ратуша височіла темним силуетом на тлі тьмяних зірок. Учора на ній замінили шестерні у старому механізмі, і тепер годинник мав би працювати як швейцарський хронометр.
Стрілка настінного годинника в кабінеті сіпнулася на позначку 23:59.
І раптом пролунав звук.
Це не був звичний бій ратуші. Це був важкий, низький гул металу. Він розірвав нічну тишу, завібрував у шибках вікон і віддався в грудях тупим тиском.
БУУУМ.
Остап підскочив. Звук ішов з іншого боку. Від старого, закритого ще в сімдесятих роках цвинтаря.
БУУУМ.
Дзвіниця. Це дзвонила покинута дзвіниця.
Остап прикипів до скла, намагаючись хоч щось розгледіти в темряві.
БУУУМ.
Він рахував інстинктивно. Чотири. П'ять. Шість.
Сьомий удар ледь не скинув зі столу порожнє горнятко.
Це було неможливо. Мідний дзвін зняли сорок років тому. Його здали на металобрухт. Там фізично не було чому дзвонити, крім голих дерев'яних балок і протягу.
Десять. Одинадцять. Дванадцять.
Остап затамував подих. Бій мав би припинитися. Північ.
Але пролунав тринадцятий удар.
Він був найгучнішим. Від нього по підвіконню пішла дрібна вібрація, а світло в кабінеті на мить моргнуло. А потім настала тиша. Абсолютна, ватна тиша, в якій навіть холодильник перестав гудіти.
Остап важко сковтнув. Його серце калатало так, ніби він щойно пробіг кілометр у повній екіпіровці.
— Акустична аномалія, — прошепотів він сам до себе, намагаючись вгамувати тремтіння в руках. — Протяг задув у трубу котельні. Резонанс.
Він рішуче повернувся до столу. Потрібно зафіксувати це в журналі. Ні, краще не треба, Марина Сергіївна зжере його за «містику в рапортах». Він просто запише, що все спокійно.
Остап сів у крісло, взяв ручку і подивився на розкритий журнал.
Ручка вислизнула з його пальців і покотилася по столу.
Там, де він щойно поставив крапку після слова «тривають», з'явився новий рядок. Чорнило ще волого блищало під лампою, воно не встигло висохнути. Рядок був написаний ідеально рівним, розмашистим почерком із легким нахилом уліво.
Його власним почерком.
Остап нахилився ближче, не вірячи власним очам, і прочитав:
«Коваль Остап Васильович. Дата смерті: 01.11.2026. Причина: відчинені двері».
Він рефлекторно відсахнувся від столу, ніби папір міг його вкусити. І саме в цю мить у порожньому коридорі відділку почулися повільні, тягучі кроки. Хтось ішов до його кабінету.
І від цих кроків у щілини дверей потягнуло густим, задушливим запахом сирої землі.